Микита, Максим та Андрій стояли поруч, спина до спини. Надто пізно вони здогадалися, що зайшли дуже далеко. Коли почули сурму, навкруги рябіло від десятків оскаженілих турків. Вони відразу несамовито кидалися на запорожців, однак скоро зрозуміли, що це небезпечно. Під ногами у козаків лежали тіла двох десятків необачних яничарів.
Утворивши коло за п'ять кроків, аскери шипіли і на свій лад лаяли «каферів».[45]
— Постріляють, як зайців, — сплюнув захеканий Андрій, — як дітей упіймали!
— Ще не упіймали, — глухо сказав Непийпиво. Йому було видно, як до них прорубується комонний козацький загін. Але за хвилину мушкетний залп турків примусив їх відступити, втративши кілька вершників. Микита бачив, як вони віддалялись, і з сумом подумав, що залишився тут не сам, а з обома найвірнішими друзями. Витерши рукавом кожуха спітніле чоло, крикнув у натовп:
— Ну, дияволи бусурманські, хто перший до козацької крові охочий, підходь!
— Та вони бояться, Микито! Нас аж троє, а вони одні! — Максим голосно засміявся.
— Тю, чого боятися? Раз ненька породила, раз і вмирати! — підхопив Андрій.
З натовпу наставили кілька яничарок.
— Прощавайте, друзі! В Отця Небесного зустрінемося, — спокійно промовив Микита.
Раптом наперед пробився чорбоджия у китайчатому тюрбані. Щось скомандував по-турецьки. Яничарки опустилися. Турки враз притихли, обпікаючи козаків повними люті й ненависті поглядами.
— Щось задумали, душогуби, — крізь зуби просичав Максим. — Хочуть живими взяти!
— А дзуськи вам! Нате ось! — Андрій скрутив закривавленими пальцями дулю і стромив її туркам. Кілька чоловік кинулося вперед, але, побачивши спрямовані на них леза шабель, повернулись у коло.
Минуло кілька хвилин. Натовп довкола козаків збільшувався. Постріли було чути все далі й далі: полки відходили, взявши велику здобич. Скоро заговорили гармати й гаківниці загону прикриття, що свідчило про завершення операції.
— Слава! — раптом крикнув Микита.
— Слава братчикам! — підтримали Максим з Андрієм, піднявши догори шаблі.
Турецький чорбоджия нервово зиркав на запорожців, чогось очікуючи. Нарешті через натовп продерлися четверо яничарів, несучи у руках сітки з тонких шовкових шнурів.
— Хай йому грець! — вигукнув Максим, коли сітки опутали його з ніг до голови. Спробував ударити шаблею, але його вже повалили на землю. По голові гучно вдарило щось важке, і свідомість поринула у дзвінку далечінь…
Першим почуттям, коли отямився, був біль. І Максим навіть не міг сказати, що болить більше: голова, у якій стукотять тисячі келепів, порубані груди чи вивернуті назад затерплі руки. До цього додавалася страшна спрага. Важкі, немов налиті свинцем, повіки не хотіли підніматися. Максим застогнав. Десь поруч почувся хрипкий голос Андрія:
— Живий, Максиме?
— Не знаю, — простогнав Горбоніс.
— Накрили-таки мокрим рядном бусурмани!
Максим поволі піднявся і сів, голосно застогнавши.
Нарешті вдалося розплющити очі. Перед собою у сивому мороку побачив обличчя. В опухлому, вкритому синцями і чорною сукровицею виді годі було впізнати вродливого Кульбабу. Оселедець йому розкуйовдився і нагадував кущ болотяної тирси.
— Ти такий гарний, Андрію, — простогнав.
— Ти ще себе не бачив.
— Де ми?
— Чорт його знає, яма якась. Тут вони полонених тримають. Коли нас укинули, тут двоє поляків сиділо. То їх зранку на страту поволокли.
— А Микита де?
— А он, під стіною. Йому теж дісталось.
Під вологою глиняною стіною дійсно лежав заюшений кров'ю Непийпиво.
Відчуваючи біль у всьому тілі, Максим переповз до Микити.
— Микито, братику, чи чуєш?
Микита у відповідь застогнав.
— Живий, чортяка!
— Та живий, я дивився, — сказав Андрій.
— Анафемська мотузка, — почувся голос Микити, — гадав, що руки відрубали.
Він повільно звівся, спираючись плечем до стіни.
— Що будемо робити? — спитав одразу.
— Зараз нічого, хіба вночі. Ми якраз посередині бусурманського табору. Не проб'єшся, — спокійно відповів Андрій.
— До ночі ще дожити треба, — сказав Максим.
— Хоч мотуззя це кляте зняти! — Андрій відхилив голову назад, намагаючись роздивитися мотузки, які здавлювали руки.
— У мене в чоботі ніж… був! — Микита подивився на свої босі ноги.
— Атож. І в мене був, — сумно посміхнувся Андрій.
— Микито, перевертайся на живіт. Я спробую розгризти. А ти, Андрію, гризи мої пута! Потім тебе розв'яжемо, — зраділо мовив Горбоніс.