Трохи більше ніж за годину турки кинулися на приступ. Атакували козацький і польський табори з фронту і флангів. Над полем розляглось одвічне «алла».
З окопів загриміли постріли. Залп за залпом виривав із ворожих рядів цілі шеренги воїнів. Обливаючись кров'ю, передні падали, але задні переступали через їхні тіла і вперто йшли вперед. Ще мить — і дві сили зійшлися на окопі у шаленій борні. З ревінням, криком і стогонами люди били одне одного, кололи списами, стріляли у налиті кров'ю очі.
Найважче було у польському таборі, на який турки кинули ліпші свої частини. Яничари набігали цілими лавами і починали тіснити жовнірів усередину табору. Надлюдськими зусиллями піхотинці стримували ворога, але сили їхні слабшали. Вже цілі сотні польських вояків лежали на землі, і їм було однаково, хто візьме гору у війні, як було байдуже і все інше.
Помітивши важке становище, Ходкевич кинув на підмогу кінноту, яка одразу була втягнута в бій із татарами. Полк за полком губився у натовпах орд Джанібек-Ґірея. Татари не могли на рівних битися з панцирним та латним військом, але самим відтягуванням сил значно шкодили противникові. Зачувши близьку перемогу, яничари з потроєною силою кинулися на ворога. Повільно, але невідступно вони просувались уперед, залишаючи за плечима землю, встелену своїми і ворожими трупами.
Раптом у фланг яничарам ударив швидкий запорізький загін. Зі скаженим свистом і криками козаки вмить зім'яли лівий фланг противника. Тиск на поляків раптово послабився. Почуваючи себе у лещатах, які щомиті можуть стиснутися, турки повернули назад. Напад було відбито. Козаки, ховаючи коней від вогню артилерії, з'їжджали з окопа і зупинялися в обозі, щоби дати відпочинок коням і відхекатися самим.
До Хвилона Беркута, що командував козаками, підскочив на гарячому скакуні Любомирський. Він був спітнілий і похмурий, проте у голосі чулася подяка.
— Ви прибули вчасно. Дякую, козаче, за службу.
— Нема за що, одну справу робимо, — відповів Беркут.
Через кілька хвилин козаки почали відходити у свій табір. Вони зникли так само раптово, як і з'явились.
На місці залишився лише один вершник. Він зіскочив із коня і заходився оглядати його праву передню ногу, по якій стікала кров. У нозі, трохи вище коліна, стирчав уламок стріли. Максим Горбоніс, а це був саме він, вилаявся і озирнувся у пошуках води. Розумна тварина тихо поглядала на козака, цілковито довірившись господареві.
Неподалік, поблизу великого шатра з дорогої тканини, стояла велика бочка. Взявши коня за повід, Максим повів його до бочки.
У бочці дійсно була вода. Максим підхопив цеберце, що лежало поряд, і, сполоснувши, набрав води. Присів до коня, роздивився рану. Стріла була з трикутною рихвою[49], зробленою так, щоб її неможливо було висмикнути з тіла. Доведеться проколювати уперед.
— Потерпи, Стригунчику, потерпи. Так треба.
Кінь стиха заіржав. Він, здавалось, усе розумів.
Максим вхопив уламок правою рукою, а лівою стиснув коневі ногу в тому місці, де рихва мала вийти на поверхню. Із силою натиснув. Кінь лише ледь чутно здригнувся, коли Горбоніс висмикнув закривавлену стрілу. Відкинувши її, заходився промивати рану. Потім дістав із кишені хустину і міцно перев'язав. Рвучко піднявшись на ноги, прямо перед собою помітив лакований, тисненої шкіри чобіт, просунутий у срібне стремено. Вище чобота починалася холоша червоних штанів, яка закінчувалася блискучим панциром. Над панциром, у свою чергу, сиділа вусата голова у шоломі з пластиною, що прикривала перенісся. Гусар, набундючившись, позирав на Максима. На вустах бриніла глумлива посмішка.
— Як се розуміти, лотре? — мовив нарешті.
— Прошу пана вибачити, у мене поранено коня, я повинен був йому допомогти.
— Але мені до одного місця хлопський кінь! Ти перепаскудив воду, що використовують для моєї кухні! — гусар починав закипати.
— Це не так. Я набрав у цеберце, з нього промивав рану. У діжці вода залишилася чистою, можеш пересвідчитися.
— Лайдак! Сто дзяблів тобі в печінку. Ти ще й нахабнієш. Що ж, я навчу тебе розмовляти з уродзоним шляхтичем.
Гусар вихопив із піхов шаблю. Не зволікаючи, те саме зробив Максим. Він пильно подивився на шляхтича і від подиву мало не скрикнув: перед ним був Марек Грабовський.