Сагайдачний рвонув із шиї золоту застібку киреї.
— Савко!
Савка, найвірніший джура, виступив наперед.
— Одягай кирею! За старшину будеш!
Савка похапцем натягнув кирею.
— Давай, Савко! Знайдеш Ходкевича, передай йому слово в слово: маємо нагоду розбити Османа где нині. Потрібні підкріплення. Козаки вже у турецькому таборі! Ще один натиск — і вони побіжать. Висилайте десять тисяч кінноти і, з Божою поміччю, назавтра відсвяткуємо вікторію. Запам'ятав?
— Так, батьку, слово в слово!
— Поспішай!
Джура вдарив острогами коня і щодуху помчав до польських окопів. Позаду залишився ляскіт рушничних пострілів, брязкіт холодної зброї і крики. Все це з'єдналося в один глухий гул, який, що ближче до польських окопів, тим тихіше турбував звикле вухо.
Ходкевич у повному лицарському обладунку сидів верхи на тонконогому арабському огирі. З шолома, що його забрало було піднято догори, звисав пишний султан зі страусового пір'я, панцир зблискував у променях вечірнього сонця. Ноги в залізних чунях, з гострими носами, було продіто в золоті, з орнаментом, стремена. При боці звисав палаш, дорогий, але без надмірної східної цяцькованості. Кінський рондик був до пари вбранню лицаря — пишний, шитий золотими і срібними галунами, лакованої шкіри і дорогоцінного карбування.
Савка кинувся пробиратися крізь почет гетьмана, що налічував мало не сотню вершників. Тієї самої миті навколо нього заблищали кілька шабель.
— Стояти, лайдаче! Кажи, хто такий, а не то вмить голову зітну, слово гонору! — почувся голос.
— Послання від гетьмана Сагайдачного!
— Пустіть його, — мовив Ходкевич.
Гусари поховали шаблі й дали джурі проїхати. Савка зняв шапку й наблизився до Ходкевича.
— Вітаю, мостивий пане! Маю важливі новини від пана гетьмана Сагайдачного!
— Що там? — сухо запитав Ходкевич.
Джура переповів сказане Сагайдачним.
— Пся крев! Пан Сагайдачний надто швидкий, слово гонору! Навіщо він загнався аж до чорта на роги, адже я на нараді сказав цілком зрозуміло: нам конче потрібно дотримуватись оборонної тактики! — Ходкевич кидав слова крізь стиснуті зуби.
— Але ж наступ дуже вдалий, турки біжать! — джура ошелешено закліпав вигорілими віями.
— То не є хамського розуму справа! — Ходкевич аж підстрибнув на кульбаці. Потім, понижуючи голос, звернувся до Владислава, що стояв поруч:
— Як ви вважаєте, ваша ясновельможносте? Адже це нерозважливо!
Владислав набундючився і хитнув головою:
— Ваша правда, шановний генерале, гадаю, що турків надто багато для цієї справи. Наша сила тут, на окопах.
— Можливо, Сагайдачний і має рацію, але я не можу ризикувати. За нами оголена ойчизна. Якщо ми програємо у сій авантюрі, втратимо армію, і тоді Польща буде беззахисною…
— Але ж запорожці просять лише десять тисяч. Можливо, є сенс прислухатися? — втрутився у розмову Любомирський.
— Пане Станіслав, це не має значення. Якщо турки візьмуть у кільце козаків, а з ними і наші полки, з рештою війська ми вже нічого не вдіємо, нас і так надто мало.
Любомирський промовчав. Савка під час цієї розмови очманіло переводив погляд з одного шляхтича на другого. Він не міг повірити почутому: ляхи відмовляються помогти! І це тоді, коли запорожці зробили самі майже все для цієї перемоги! Тоді, коли дорога кожна хвилина, доки не опам'ятався ворог.
— Передай Сагайдачному, що ми не схвалюємо його дій. Допомога надана не буде, а йому я раджу відводити козаків до табору. Це не метод справжніх полководців, це авантюра!
Люто зиркнувши з-під кудлатої козацької шапки, Савка повернув коня і декілька разів огрів його батогом. Кінь зірвався у чвал і поніс вершника назад до бойовища.
Сагайдачний мовчки вислухав джуру. Савці навіть здалося, що він зовсім не здивувався. Опісля лишень махнув головою і вимовив:
— Добре. Давайте у полки гасло до відступу.
— Ох, гірко, батьку! — вирвалось у Савки.
– І мені гірко… Давайте гасло!
Десяток гетьманських джур понесли до полковників наказ Сагайдачного. І це було вчасно — у козаків уже закінчувалися кулі та порох. Люди були дуже втомлені й трималися на ногах з останніх сил.
Незабаром почали відходити. Злагоджено, полк біля полку, курінь біля куреня. Турки, втім, навіть не намагалися переслідувати ворога. Не в змозі оговтатися від поразки, паші, каракулучі[36] та сипахи тримали свої бюлюки на місці. Очманіло позирали на козаків, що тепер уже безперешкодно грабували ту частину турецького обозу, що її вдалося захопити…