Шостого вересня, коли ледь засіріло у вранішньому небі, повз окопи їхав одинокий вершник. Сонний табір ще не ворушився, лише де-не-де ходили у пошуках паші худючі корови й воли. Неголосно бекали вівці.
— Чолом, батьку! — підняв ратище один із вартових, що повз них проїжджав вершник.
Сагайдачний, а це був він, махнув головою і продовжив об'їжджати позиції. Обдивлявся шанці, насипи, палі, що мали спиняти ворожу кінноту, засипані землею вози. Вартові один за одним підіймалися, щоби привітати свого ватажка. Варта не спала.
Наблизившись до чергової чати, Сагайдачний скочив з коня на землю і хутко, мов молодий, збіг на насип. Наблизився до трьох козаків у синіх жупанах, що зняли шапки і вклонилися. На молодих ще вусатих обличчях не було жодної ознаки сонливості.
— Вітаємо, батьку, — бадьоро мовив один із вартових, очевидно, старший.
— Доброго ранку, дітки. Ну, як там отоманин?
— Сплять турки! Та так, ніби вдома. Навіть вартових не видно.
— Сплять, кажете? — Сагайдачний з хвилину пильно дивився на передові укріплення турків. На низеньких окопах не було помітно ніякого руху, сотні різноколірних шатер у передній частині табору стояли, немов зачаровані — жодного руху. — Що ж, добре! Хай сплять, може, й війну просплять. А вночі як, спокійно?
— Ось так, як і зараз. Звечора покличе бусурманів до молитви цей… Як його, пса?
— Муедзин, — вставив другий козак, що до цього стояв мовчки.
— Муедзин, точно. Щось побекає, ніби баран, вони й падають на коліна. Помоляться, потім нажеруться — і спати. Аж сміх бере! Заходь і бери їх ножем.
— Візьмемо, панове молодці. Майте терплячку. — Сагайдачний посміхнувся запальній мові козака.
— Там, гадаю, і розжитись є чим, — непевно мовив третій козак, що до цього мовчав.
— Де Богдан Куроша? — запитав Сагайдачний, пускаючи повз вуха останні слова.
— Пан полковник ондечки, у наметі, — показав один із козаків.
Сагайдачний повернувся і, взявши коня за повід здоровою рукою, покрокував у вказаному напрямку. Позаду почулись якісь крики та шум боротьби.
— Лежи, чорте голомозий, як уже попався, не тріпайся! — Сагайдачний впізнав веселий голос козака, що з ним хвилину тому розмовляв.
Він прислухався. З окопу не долинуло більше жодного звуку.
— Що там, хлопці? — крикнув у напрямку до окопів.
— Турка піймали, батьку! — долинув той самий бадьорий голос.
Сагайдачний попрямував у зворотному напрямку.
Перед насипом, зі сторони табору, лежав якийсь чоловік у турецькому халаті і смугастих шароварах. На ногах чарухи[37] із закрученими догори носами, тюрбан збився на обличчя, закриваючи очі. Ніякої зброї не було.
На грудях у незнайомця сидів один із вартових, притискаючи йому до горла кривого ножа. З грудей полоненого виривалося голосне харчання.
— Пустіть його, — наказав Сагайдачний.
Козак неохоче зліз зі свого бранця. Турок ще з хвилину полежав, намагаючись отямитися після козацьких обіймів, потім поволі сперся на лікоть і, нарешті, сів. Обвів присутніх каламутними очима і спинив погляд на Сагайдачному.
— Доброго ранку, пане гетьмане. Ось і побачилися, — мовив хрипко, розтираючи забиту шию зашкарублою рукою.
Сагайдачний напружився. Щось знайоме майнуло у голосі бранця, у погляді сірих очей.
— Ти мене знаєш? — запитав.
— А чому ні? — відповів полонений запитанням на запитання. — Та й ви колись мене признавали.
— Стривай, стривай! Кульбаба! Точно, Петро Кульбаба! Де ж тебе носило стільки років?
— Ліпше запитайте, де не носило. За сім років усю Туреччину вздовж і впоперек перейшов, скрізь доля поганяла… І морем, і сушею…
— Якщо мене не підводить пам'ять, бачив тебе востаннє, коли підходили до Очакова.
— Так, батьку. У 1614 році це було, коли ходили на Трапезунд і Синоп товариство визволяти. Тоді нас турки галерами під Очаковом вистежили. Ви ще поділили наші чайки на два загони. З однією половиною пристали до якогось острова…