— До Прогонівської коси ми пристали, навпроти острова Тендра. На руках чайки переносили. А другій половині я наказав уночі повз турків пробиратись.
— Ну то я з ними й був. Пройшли щасливо, але, коли почало світати, нас помітили й, наздогнавши, такого чосу нам із гармат задали! Одну чайку ядрами розтрощили, а нас, двадцять товаришів, що не потонули, у полон забрали.
— Пам'ятаю! То і ти там був?
— Довелось. А ви як тоді? Перетягнули чайки у лиман?
— З Божою поміччю змогли. Наздогнали нас, щоправда, татари стрілами засипали… Але добралися до лиману, потім — у Дніпро. Більше трьох десятків товариства у тих очеретах залишилось.
— Так, наварили нам турки пива… А ви, бачу, гетьмануєте-таки. Ну то нема Османові на що надіятися. Конашевич віру нашу оборонить, тепер я спокійний.
— Я ще не гетьман, але товариство вибрало наказним… Маєш якісь важливі відомості?
— Скажу, що бачив.
— Ну, то пішли зі мною. — Сагайдачний повернувся до вартових. — Це не турок, хлопці, це наш козак, із низових.
— Вибач, батьку, що боки нам'яв, — виступив наперед той вартовий, що сидів на грудях у «турка». Під час розмови між Сагайдачним і бранцем він спантеличено переводив погляд з одного на другого.
— Міцний ти хлопака! Обійми, як у ведмедя, маєш, — весело відповів Кульбаба й потиснув козакові руку. Потім, приєднавшись до Сагайдачного, покрокував до намету Богдана Куроші, що сірів за кілька десятків кроків попереду.
У наметі батуринського полковника було вже людно. Заходили й виходили сотники, бігали з дорученням джури.
Сагайдачний відкинув полотняну запону намету і ступив усередину, махнувши рукою Кульбабі, щоби заходив слідом.
— Доброго ранку, Богдане.
— Доброго ранку, батьку, — Богдан Куроша встав і вклонився прибулому. — Ось зараз нагальні справи попораю і поснідаємо.
— Добре, заждемо. — Сагайдачний, а за ним і Петро Кульбаба сіли на лаві у глибині намету. Кульбаба заходився розглядати розвішану на стінах зброю.
Через кілька хвилин усі розійшлись, а опецькуватий джура вніс до намету величенький казанок щерби[38], пастрему й хліб: батуринський полковник завжди харчувався просто, по-козацьки.
— Прошу до страви, чим багаті… Джуро! Ложки даси, чи як?
Джура з'явився миттю і поклав на сирно[39] три срібні ложки. Так само хутко вибіг.
Богдан Куроша зацікавлено поглядав на Петра Кульбабу, але до кінця сніданку не промовив ні слова. Мовчки сьорбали наваристу щербу.
Першим відклав ложку Сагайдачний. Витер губи гаптованою серветкою і зачекав, доки закінчать решта присутніх.
Куроша й Кульбаба теж поклали ложки, полковник дістав люльку.
— Маю кілька справ до тебе, Богдане, — почав Сагайдачний. — Бачиш цього чоловіка?
Куроша мовчки хитнув головою.
— Він розповість, що у турків діється, потім поговоримо ще про дещо. Розсилай поки джур, щоби через півгодини полковників і кошового сюди кликали, порадимось.
Куроша на хвилину вийшов із намету. Покликавши джур, віддав необхідні розпорядження і повернувся.
— Ну, кажи, чоловіче, що маєш.
Сивобородий прибулець знизав плечима.
— Погані справи у турків, батьку. Паші вже й не дуже раді, що на Польшу виступили. Поки що тихо, але ремствують. І є з чого! Плани Османа розвалилися. Він же хотів одним махом вас здолати, а не вдалося… Тепер винних шукає.
— Втрати вже порахували? — запитав Сагайдачний.
— Атож! Втрати величезні. Одних яничарів за три дні чотири тисячі полягло! Сипахів значних триста! А простих турків і татар — то аж за сорок тисяч. Учора як ховали, навіть свого бусурманського звичаю не дотримувалися. Так, у рови мертвих покидали, як собак, землею закидали і все на тім!
— Далі! — хитнув головою Сагайдачний.
— У таборі туга велика, не чекали турки такого. Тепер налякалися страшно. Сам Осман із почтом з поля бою позавчора втікав. Турки ще такого не пам'ятають, бунчука, кажуть, загубив! Нового похапцем зробили, щоб інші не дізналися. А вже що лютий! Воно ж іще зовсім зелене, дарма що султан. Обладунки предка свого Сулеймана не скидає, може, й спить у них… так ось, скаженіє немилосердно — паші бояться під руку підвернутись. І недаремно — вчора якогось значного турка наказав повісити за дрібну провину.
— Добре! — оживився Куроша. — Хапнули шилом патоки, бусурмани! І ще хапнуть!