Він махає, щоб я сховався.
— Поверніться до свого номера.
Все відбувається немов у сповільненій зйомці, от тільки поворухнутись я не можу. Лише присідаю і визираю з-над заднього бампера його фургона.
Четверо в чорному тактичному екіпіруванні з металевими масками вистрибують із фургона й біжать до ряду номерів на іншому боці стоянки. У одного в руках товстий металевий циліндр. Він таранить ним замок, і двері з гуркотом відчиняються. Стволи спрямовані всередину, двоє вриваються до номера, доки решта їх прикривають.
Западає напружена тиша.
— Чисто! — кричить хтось ізсередини.
Один із екіпірованих виходить і, киваючи головою, подає рукою якийсь сигнал.
За ним виходять інші троє, впускаючи трьох людей шерифа, а слідом — високу жінку в піджаку та ковбойському капелюсі. В неї засмагла, мов дерматин, шкіра і зморшки в куточках рота й очей, які мені видно навіть з протилежного боку стоянки.
Зазирнувши в мотельний номер, вона виходить на стоянку й уважно оглядає припарковані автомобілі. Вказує на якийсь пальцем, і один з людей шерифа передає по рації номерний знак. Доки його голос лунає стоянкою, всі мовчать.
Чоловік, який наказував мені заховатися, розслабляється і встає біля дверей авто. Він помічає мене в боковому дзеркалі й розвертається.
— Я ж вам сказав: повертайтеся до свого номера!
— Я... не можу, — я дивлюся на поліціянтів, що скупчились навколо дверей. — Не думаю, що мені дозволять.
Йому знадобився певний час, аби зрозуміти. Самому мені досі несила втямити, що діється.
— Трясця, — він примружує очі. — Ви доктор Крей?
— Так... Тео Крей. Що відбувається?
Його рука торкається стегна, на якому висить пістолет. Він його не дістає, але долоня лишається на руків’ї.
Голос чоловіка тихий і виважений.
— Докторе Крей, задля вашої ж безпеки, прошу вас повільно поставити відро з льодом і підняти руки догори, щоб я їх бачив.
Я не думаю. Лише виконую його накази.
— А тепер станьте навколішки.
На мені шорти, і гравій впивається в коліна, але я надто заціпенів, щоб відчувати біль.
Він підходить до мене, не відводячи руки від пістолета на поясі.
— Я стану за вами, аби впевнитися, що ви неозброєні.
І зникає з поля мого зору. Я встигаю помітити, як його вільна рука опускається до іншого стегна.
— Дозвольте надіти на вас наручники — задля моєї безпеки.
— Гаразд.
У нього пістолет. Не певен, що маю право відмовитись. Я надто наляканий, аби спитати, нащо на мене взагалі надівати наручники.
Після того як холодні металеві кільця швидким, проте обережним рухом застібаються на моїх зап’ястях, він питає:
— Ви не заперечуватимете, якщо я підніму вашу сорочку?
— Звісно, — кволо промовляю я.
Я відчуваю спітнілою спиною холодне монтанське повітря.
— Тепер я перевірю ваші кишені.
— Гаразд.
Він кладе руку мені на плече і, притискаючи мене до землі, перевіряє обидві мої кишені.
— Що там?
Я панікую, не можу опанувати себе.
— Ем... ключі від номера. Гаманець. Ем... телефон.
— Щось іще?
Якийсь час я міркую, побоюючись відповісти неправильно.
— Ем... «Лезерман».
Я відчуваю запах латексу: він натягує пару рукавичок.
— Дозволите дістати речі з ваших кишень?
— Так. Так... Звісно.
Коли щось подібне відбувається в кіно, довкола стоїть ґвалт, а цей чоловік звертається до мене, ніби лікар. Узагалі не підвищує тон. І не погрожує.
Він спустошує мої кишені і кладе речі за кілька футів від мене. Недалеко, проте мені не дотягнутися.
— Ви маєте почекати тут, доки ми розберемося.
— Розберетеся з чим?
Він не відповідає. Натомість підносить пальці до губ і гучно свистить. Жінка в ковбойському капелюсі шукає поглядом джерело звуку.
Її очі зосереджуються на мені.
— Крей? — кричить вона.
Чоловік киває. Мов ідіот, я киваю також.
До цієї миті події відбувалися спокійно, як на медогляді, й це бентежило. Ситуація враз змінилася: вся енергія і увага, спрямовані на мій мотельний номер, тепер націлилися на мене, немов гарматний ствол.
Я відчуваю, як у мене втупилися десятки поглядів.
Деякі з них розлючені.
Мене ретельно вивчають. Оцінюють.
І я, трясця, гадки не маю чому.
— Що відбувається? — питаю знову.
Жінка в ковбойському капелюсі широкими кроками прямує до мене. Вона дивиться на мене згори вниз, ніби я зразок у моїй же лабораторії. Я помічаю, як у неї на поясі зблискує лезо.
— Він намагався втекти? — дещо протяжно питає вона, не відводячи від мене очей.
— Навпаки, не чинив жодного опору.
— Добре. Докторе Крей, якщо ви й надалі сприятимете нашій роботі, все це дуже скоро закінчиться.
Та, судячи з її тону, повірити в це важко.
Розділ 3
Зразок
Я науковець. Я спостерігаю. Аналізую. Роблю здогадки. Перевіряю їх. Може, я і розумна людина, але думками я постійно десь далеко.
Коли я малим читав комікси, то хотів бути Бетменом, Темним Лицарем і детективом, але найбільше схожий на мене персонаж — це Наглядач, лиса істота в тозі, котра з’являлася в коміксах «Марвел» і просто... спостерігала.
Наразі я споглядаю своє життя, мов рухому послідовність чисел на моніторі комп’ютера, між злетами й падіннями яких шукаю зв’язок.
Детектив Ґленн — чоловік, який затримав мене в мотелі, — сидить навпроти. Ми провадимо абсолютно звичайну розмову. Уникаємо очевидних запитань, наприклад чому в мене на руках пластикові пакети.
Гадаю, технічно це не арешт. Наскільки я розумію, на все це я погодився сам. Не на все й одразу, а поступово. Мабуть, це й мають на увазі, коли говорять, що когось затримали для допиту. Наручники зняли, щойно Ґленн всадовив мене за стіл у кімнаті для переговорів, але пакети лишили прив’язаними до зап’ястків. Я — піддослідний.
Ґленн дуже спокійний і приязний. Час від часу я забуваю, як сюди потрапив. Забуваю про поїздку в наручниках на задньому сидінні патрульної машини. Про пістолети, спрямовані в мій бік. Злі, повні відрази погляди, яким я не знаходжу пояснень.
Я вивчаю Ґленна, а він поміж ввічливими репліками про погоду в Монтані та техаські зими пильно стежить за мною. У нього білява чуприна з залисинами та спостережливі очі на втомленому обличчі; він нагадує вже немолодого бейсбольного пітчера, який намагається вгадати, як бетер зреагує на його наступний кидок. Хоч прізвище в нього і шотландське, риси він має напрочуд голландські.
Я знову намагаюся випитати, що відбувається. Він відповідає лише: «Ми до цього дійдемо. Треба ще дещо прояснити».
Я пропоную прояснити все, що в моїх силах, та він відмахується: здається, йому геть нецікаво, що я можу розповісти. А от два десятки правоохоронців, що з’юрмились навколо мого мотелю, підозрюю, мають до мене неабияку цікавість, надто якщо врахувати нинішній стан моїх рук і ніг.
У двері кімнати для переговорів стукає брюнетка в лабораторному халаті. Ґленн жестом запрошує її всередину.
Вона ставить на стіл набір інструментів, закриває рот і ніс маскою.
— Записує? — питає вона, вказуючи на відеокамеру в кутку кімнати, якої я досі не помічав.
— Так, — відповідає Ґленн.
— Добре.
Вона повертається до мене і знімає з рук пакети.
Тепер зрозуміло, що пакети мали зберегти докази від моменту, коли... мене затримали й привезли сюди. Докази чого?
— Містере Крей, я візьму кілька зразків.
Говорить гучно. Припускаю, щоб було чути в мікрофон. Вона роздивляється мої нігті і вказує на них Ґленнові.
Він нахиляється і витріщається на мої кутикули.
— Ви дуже коротко їх підрізали. Чому?
— Хитрідіомікоз, — пояснюю я.
— Хи..? — він облишає спроби вимовити це слово. — Це що? Хвороба?
— Так. Грибкове захворювання.
Жінка впускає мою руку.