— Воно заразне?
— Так, — відповідаю я, здивований її реакцією. — Якщо ви амфібія. Я не хворий. Чи принаймні не є поширювачем інфекції. Але довго вивчав жаб у різних середовищах. І маю бути обережним, щоб не поширити захворювання.
Ґленн щось записує у своєму блокноті.
— Це пояснює, чому ви три дні тому купили черевики?
Я не питаю, звідки йому це відомо.
— Так. Те, що не можу стерилізувати, я знищую і замінюю. Можливо, я надто обережний, але багато хто вважає, що зменшення популяції амфібій може бути викликане необережністю дослідників, які поширюють інфекцію.
— Отже, ви багато подорожуєте? — питає Ґленн.
— Постійно.
Чи не забагато я їм розповідаю?
— Вивчаєте жаб?
— Іноді... — я не знаю, що саме варто розповідати. До цього він здавався взагалі незацікавленим, та, можливо, це такий прийом, щоб змусити мене хвилюватися.
Ґленн дістає з портфеля папку і проглядає кілька документів. Я намагаюсь не звертати уваги, та все одно бачу крізь папір. Це результати пошуків в інтернеті — інтерв’ю зі мною, мої наукові статті, сторінки університетського сайту.
Лаборантка бере в мене з-під нігтів маленький зразок. Вона дуже обережна. Дивно, що їй не відоме поняття хитрідіомікозу, хоча, певно, і не має бути відоме. Хоч вона і виглядає ніби науковиця, все ж вона лаборантка, і її робота — збирати зразки, а не аналізувати їх.
Прогорнувши кілька сторінок, Ґленн кидає на мене спантеличений погляд.
— Біоінформатика? Ви біолог?
— Не зовсім. Це суміш біології з обчислювальною наукою.
Я бачу, що, попри намагання здаватися необізнаним та твердолобим, Ґленн — людина розумна й уважно прислухається до того, що я кажу й про що мовчу. Позаяк я і гадки не маю, що він замислив, продовжую відповідати якнайчесніше.
— Ми використовуємо інструменти обчислювальної науки й застосовуємо їх у біології. Переважно в генетиці. Наприклад, ДНК. Вона настільки складна, що для її розуміння необхідні комп’ютери.
Він киває.
— То ви типу генетик?
— Ні. Час від часу я досліджую ДНК, та це не моя головна сфера. Наразі я займаюся фенотипічною пластичністю.
Він зиркає на лаборантку, яка хитає головою, а потім знову на мене, підвівши брови.
— Ризикну припустити, що до пластику це не має жодного стосунку.
— Не зовсім, — я подумки шукаю одне з пояснень, якими послуговуюся на коктейльних вечірках, і згадую, як ненавиджу розповідати про свою роботу далеким від науки людям. — Ви займалися спортом у школі?
— Так, футболом.
— Накачали м’язи?
— Двадцять фунтів м’язів, і я так за ними сумую.
Він обдаровує лаборантку сором’язливою посмішкою.
Підозрюю, що коли ці двоє не зайняті розбалакуванням підозрюваних та пошуком надважливих доказів під нігтями, вони спілкуються, як і будь-які інші колеги — з власними, лише їм зрозумілими жартами.
— Ссавці можуть нарощувати м’язи в такий спосіб, а от рептилії — ні, — продовжую я. — Ми можемо помітно змінювати свою м’язову масу. Східна горила отримує більше їжі, рівень тестостерону підвищується, і ми можемо спостерігати значне нарощування м’язових тканин... — я роблю паузу. — Не хочу перевантажувати вас нудними фактами.
Ґленн хитає головою.
— Ні, професоре. Прошу, продовжуйте. Як на мене, це справді захопливо.
— Що ж, «фенотипічна», по суті, означає код у нашій ДНК, який нас і формує. А «пластичність» стосується того, наскільки мінливою вона може бути. Наприклад, китайські діти виростають значно вищими за своїх батьків. Їхня ДНК не змінилася. В ній і раніше був вбудований код для адаптації до підвищеної кількості білка, більшого розміру матки тощо. Ще один приклад — ожиріння. Ми еволюціонували в середовищі, де калорій було обмаль, тож якщо не будемо обережними, маса нашого тіла може збільшитися втричі. Це негативний бік фенотипічної пластичності.
— Отже, ви тут займаєтесь пошуком тварин, здатних змінювати своє тіло?
— Фактично так. Зокрема, мене цікавлять екс-фібії.
Я всміхаюся власному дотепу, який озвучував сотню разів перед злегка спантеличеними студентами.
— Екс-фібії? — перепитує Ґленн.
— Екс-жаби, або ж пуголовки, якщо бути точним, — я ніяково продовжую. — Особливо цікаві пуголовки лісових жаб. Якщо у ставку їх з’являється надто багато, одна чи більше зазнають трансформації. Їхні щелепи й хвости збільшуються, і з травоїдних вони стають канібалами. Вони перетворюються на міні-піраній і починають поїдати інших пуголовків. Коли кількість повертається до норми, їхні щелепи й хвости також стають нормальними, і вони, як і решта щасливих пуголовків, чекають свого перетворення на жабу.
Ґленн на мить замовкає, перетравлюючи почуте.
— Цікаво. Екс-жаби. Я зрозумів. То ви їх шукаєте?
— Не зовсім. Я вивчаю середовище, що їх створює. І не думаю, що така поведінка є унікальною лише для пуголовків. Вона може повторюватись у масштабах менших мікроорганізмів або й на людському рівні.
Ґленн підводить брови.
— На людському?
— Так. Це можна помітити в утробі, коли один ембріон забирає поживні речовини в іншого, чим спричинюється різниця у вазі при народженні. За синдрому зниклого близнюка приблизно в одному випадку подвійної вагітності з десяти один близнюк поглинає іншого. Винна мати? Чи злий близнюк? Якщо так, то злий близнюк завжди перемагає.
В обмеженому середовищі, як-от ставок, один організм спонтанно регулює популяцію, опісля чого повертається до норми. Надхижак — домінантна тварина на верхівці харчового ланцюга — стає таким, щойно популяція розростається до певних розмірів. Так відбувається з щурами-канібалами, павуками й навіть комп’ютерними програмами.
— Вівця, що перетворюється на вовка? — питає Ґленн.
Якусь мить я в роздумах.
— Мабуть. Та в одомашнених популяцій така поведінка трапляється дещо рідше. Вони вкрай гомогенізовані, й популяцію відбраковують люди. Та у випадках зі свійськими тваринами, що дичавіють, як-от свині, — можна спостерігати повернення до абсолютно різних форм. Таке трапляється й зі зграями бродячих псів.
— Гм. Що ж, це дуже цікаво, докторе Крей.
Він повертається до лаборантки.
— Керолайн, ви вже маєте все, що потрібно?
— Одну секунду.
Вона обводить мій палець ватною паличкою і кладе зразок до пластикового пакетика з наліпкою «Великий палець правої руки».
— От тепер усе.
Вона кладе всі зразки в сумку, заклеює її стрічкою і, перш ніж вийти, демонструє все перед камерою.
Я дивлюсь на камеру, що дивиться на мене, і гадаю, хто ж там, по той бік, грається в Наглядача.
Ґленн підводиться.
— Докторе Крей, якщо маєте ще хвильку, я би хотів поцікавитись вашою професійною думкою з одного приводу. Заразом спробуємо підшукати вам якесь взуття.
І хоч я й відчуваю полегшення, адже мої руки тепер не в наручниках чи пластикових пакетах, мене бентежить, як насторожився детектив Ґленн, щойно я промовив те слово.
Хижаки.
Розділ 4
Самообмова
Проводжаючи мене коридором, детектив Ґленн досі приязний і ставиться до мене, мов до запрошеного гостя.
— Докторе Крей, я дуже вам вдячний за співпрацю.
Доки ми минаємо кабінети й люди підводять очі від своїх столів, я помічаю, що мене уважно роздивляються, і не просто так.
Безперечно, я підозрюваний, чи, як то кажуть у новинах, особа, що становить цікавість для слідства. Але чим саме я їх зацікавив, мені не повідомляють.
Досі я вже мав би напружитись, та від факту, що мене тримають у незнанні, мені, як не дивно, тільки легше. Це не схоже на очікування результатів обстеження на агресивну форму раку. Через незнання ставок усе здається нереальним, мов уві сні.
Ґленн відмикає кімнату з картотеками попід стінами та великим столом посередині.
— Сідайте, докторе Крей.
— Звіть мене Тео, — кажу я, сідаючи. Зазвичай я виправляю людей раніше, та цього разу мав трохи інший клопіт. — Для мене доктор — поняття медичне.