— Один з найяскравіших ранніх спогадів Ентоні був про те, як він малим танцював під цю мелодію. Це сталося в часи Другої світової війни, його батько готувався до відбуття на фронт. Він служив офіцером Королівських військово-повітряних сил Великої Британії. Того вечора батьки вирішили розважитися. Задля такої особливої нагоди — останнього вечора батька вдома — мати позичила в подруги гарну вечірню сукню бузкового кольору. Скіяпареллі, я пригадую. У Ентоні десь залишилася світлина. Батьки були у вітальні, коли увійшов Ентоні, щоб побажати їм на добраніч. Вони танцювали під цю пісню Ела Боуллі — бравий батько й елегантна мати. Вони схопили малого Ентоні, й він танцював з ними. Він говорив, що досі пригадує запах материних парфумів і сарж батькового однострою. Того вечора вони востаннє були разом і Ентоні востаннє бачив свого батька. Той повернувся на базу наступного дня рано-вранці, коли малий ще спав. Три місяці опісля він здався в полон і був убитий під час спроби втекти зі «Шталаґ-Люфт III».[30] Чимало років по тому, незадовго після знайомства з Терезою, Ентоні з коханою обідали в барі на Ковент-Ґарден, здекорованому більше для прихильників Донні Осмонда і Девіда Кессіді.[31] Але Тереза й Ентоні, здавалося, не належали своєму часу. Почала грати пісня Ела Боуллі, й Ентоні розповів Терезі історію про свою родину. Вона взяла його за руку, встала і танцювала з ним так, немов вони в кімнаті самі.
Тепер Лора починала розуміти:
— Здається, вона справді дивовижна жінка.
Містер Квінлан відповів, не приховуючи своїх почуттів:
— Так, справді дивовижна.
Коли він складав папери, мовчання порушила Саншайн:
— Не бажаєте ще любеньку чашечку чаю?
Містер Квінлан усміхнувся вдячно, але похитав головою:
— Боюсь, я маю йти, інакше проґавлю свій потяг.
Але в передпокої він раптом зупинився і звернувся до Лори:
— Ви дозволите мені скористатися вашою вбиральнею?
Розділ 16
Ніж для розрізання паперу із суцільного срібла з ручкою у формі єгипетського фараона. Лора ковзнула лезом між складками цупкого білого паперу. Поки конверт відкривався, вона уявляла, як секрети Ентоні вилітають у повітря хмаринкою приглушених зітхань. Дочекавшись, поки Саншайн піде додому, Лора принесла лист до кабінету. Веранда здавалася їй зручнішою, але Лора чомусь подумала, що краще читати листа в оточенні речей, яких він стосувався. М’які літні вечори непомітно перетворилися на морозні осінні сутінки, і Лора вже майже вирішила запалити вогонь у каміні, але замість цього опустила рукави свого джемпера на кісточки пальців і витягнула лист із конверта. Вона розгорнула жорсткі аркуші паперу і поклала їх перед собою на стіл.
Моя люба Лоро!
Глибокий і м’який голос Ентоні зазвучав у вухах, і написане чорною авторучкою послання зникло в тумані сліз, які навернулися їй на очі. Жінка голосно схлипнула і змахнула сльози рукавом.
«Заради Бога, Лоро!» — заспокоїла вона сама себе і здивувалась усмішці, що раптом з’явилася на її вустах.
Моя люба Лоро,
Ви вже знаєте, що Падуя і все інше Ваше. Сподіваюся, що Ви житимете тут щасливо і подаруєте мені моє сентиментальне побажання щодо трояндового саду. Просто я посадив його для Терези, а її назвали на честь Святої Терези з Трояндами. Коли моя наречена померла, я розвіяв її попіл над трояндами — так ми завжди залишалися поряд. Якщо Вас не обтяжить, я прошу розвіяти й мій попіл у тому самому місці. Коли для Вас це надто огидно, попросіть Фредді. Думаю, цей хлопчина радо Вам допоможе.
А зараз я маю розповісти про речі в кабінеті. Ця історія розпочалася дуже давно у тому ж таки трояндовому саду. Коли я посадив його, Тереза дещо мені подарувала. Медальйон з її першого Святого Причастя. Моя наречена сказала, що це було на знак її вдячності за сад із трояндами і щоб я пам’ятав, що вона завжди любитиме мене, хоч би що сталося. Вона змусила мене пообіцяти їй завжди носити його при собі. Той медальйон — найцінніша річ, яку я мав у своєму житті. І я його загубив. Того дня, коли померла Тереза. Медальйон лежав у мене в кишені, коли я вранці виходив з Падуї, а коли повернувся ввечері, він зник. Я почувався так, неначе втратив останню нитку, що ще з’єднувала мене з коханою. Я зупинився, немов годинник, який забули завести, перестав жити і почав існувати. Я дихав, їв, пив і спав. Але лише настільки, наскільки це було треба, щоб продовжити своє фізичне буття, не більше.
30
Німецький табір для військовополонених солдатів Великої Британії, США і Канади в часи Другої світової війни.