— І не тільки весілля, — простогнав Бомбардир.
Юніс читала далі.
— Щойно наші герої зібрались обмінятися клятвами, як з’являється чоловік на ім’я містер Мейсон, він оголошує, що містер Манчестер уже одружений з його сестрою Банті. Містер Манчестер тягне їх у Пріклфілд, де вони можуть пересвідчитись, що Банті геть зовсім здуріла від кокаїну. Ця Банті повзає по горищу накарачках, виє і стогне, намагається вкусити своїх відвідувачів за щиколотки, за нею бігає доглядальниця, розмахуючи шприцем з кетаміном. Жанін пакує валізи. Вона заледве не помирає від застуди, блукаючи болотами, але її знаходять щойно прибулий у ті місця вікарій і дві його сестри. Жанін щастить, вона починає жити в їхньому будинку на правах кузини, а потім нашій героїні щастить іще більше, адже помирає її давно загублений дядько і залишає любій племінниці всі гроші. Жанін щедро ділиться своїм спадком, але відмовляється вийти заміж за вікарія і приєднатися до нього в місіонерській подорожі до Луїшему.[61] Зараз вона усвідомила, що містер Манчестер — кохання її життя. Дівчина повертається до Пріклфілду і бачить, що садиба згоріла до тріски. Літня леді, яка проходить повз згарище, розповідає їй, що «та обколота сучка Банті» підпалила усе й загинула, танцюючи на даху, поки садиба палала.
Містер Манчестер хоробро рятував усіх слуг і кошеня, але на нього впала балка й осліпила, а ще він утратив одне вухо. Тепер, коли містер Манчестер знову парубок, Жанін вирішує дати їхнім взаєминам іще один шанс, але воліє не поспішати, бо у неї ще залишаються «питання довіри» до нього. За шість тижнів вони одружуються, а коли народжується їхній перший син, до містера Манчестера чудом повертається зір в одному оці.
— Та це ж просто геніальна комедія! — вигукнула Юніс, з усмішкою передаючи сторінки Бомбардиру. — Ти впевнений, що таки не хочеш це надрукувати?
Бомбардир шпурнув у Юніс гумку, від якої вона спритно ухилилася.
Юніс сіла за свій стіл, поклала підборіддя на руки і замислилася.
— Чому, ти думаєш, Порша це робить? — запитала вона Бомбардира. — Я маю на увазі, твоя сестра не може писати романи просто, щоб дійняти тебе. Забагато клопоту. У будь-якому разі, знаючи Поршу, я в такі жарти не повірю. Має бути щось іще. Крім того, якби вона справді захотіла опублікуватися, то могла б зробити це й сама. Може собі дозволити.
Бомбардир сумно похитав головою:
— Мабуть, вона щиро прагне бути хорошою бодай у чомусь. На жаль, вона вибрала хибний шлях. Незважаючи на всі свої гроші й так званих друзів, Порша інколи відчуває в житті страшенну порожнечу.
— А от я гадаю, що це все через тебе. — Юніс підвелася зі свого місця й наблизилася до вікна. Їй ліпше вдавалося формулювати свої думки, коли вона рухалася. — Порша прагне, щоб її похвалив старший брат, щоб він пишався нею, визнав її — називай, як хочеш. І вона намагається заслужити твоє визнання письменництвом. Порша скрізь зазнала поразки: вона груба, егоїстична, дріб’язкова, а подекуди просто жорстока. Іще вона ніколи не визнає, що їй не плювати на твою думку про неї. Але їй не плювати. Глибоко всередині маленька сестра прагне, щоб брат пишався нею, і вона обрала письменництво не тому, що має до цього хист або воно дає їй задоволення. Ти — видавець, і Порша хоче написати таку книжку, яку б ти визнав достатньо гарною, щоб опублікувати. Мабуть, через це вона завжди «позичає» сюжети в класиків.
— Та я ж люблю її. Мені не подобається, як вона поводиться: як ставиться до мами і тата, як розмовляє з тобою. Але вона — моя сестра. Я завжди любитиму її.
Юніс підійшла і лагідно поклала руки йому на плечі.
— Я знаю. Утім, не думаю, що Порша знає про це. Бідолашна Порша.
Уперше Юніс справді пожаліла цю жінку.
Розділ 34
Лора скочила на ліжку і так люто стисла кулаки, що її нігті впилися в долоні. Вона вже не знала, боятися чи сердитися. Голос Ела Боуллі долинав з веранди, але його спокусливий баритон для Лори тепер був більше схожий на дряпання цвяхом по склу.
— Лише від згадки про вас, мене вже нудить! — вилаялася Лора і пожбурила книгу з нічного столику через усю кімнату. Книжка зачепила один зі скляних свічників на туалетному столику, він упав на підлогу й розлетівся на друзки.
— От лайно!
Лора подумки вибачилася перед Ентоні. Вона встала з ліжка й спустилася вниз, щоб принести щітку та совок, а заразом і перевірити те, що, як вона була певна, залишилося незмінним. Платівка Ела Боуллі у вицвілій паперовій обкладинці лежала в кабінеті посеред столу. Лора сама лише вчора поклала її туди, бо їй насточортіла ця мелодія, яка переслідувала її, буквально кажучи, і вдень, і вночі. Вона сподівалась і, як виявилося, не мала рації, що, переклавши справжню платівку подалі від грамофона, вона якось цьому зарадить. Але Тереза не грала за земними правилами, закони фізики її не стримували. Смерть звільнила її від звичайних обмежень часопростору, вона воліла пустувати вигадливіше. Хто, крім неї, міг таке влаштовувати? Ентоні завжди прихильно ставився до Лори за життя, навіщо йому робити їй дрібні капості після смерті. Хоч як крути, Лора виконала чи намагається виконати все, про що він її просив. Вона взяла платівку і якийсь час уважно роздивлялась усміхнене обличчя чоловіка на обкладинці, з гладким чорним волоссям і пристрасними темними очима.