Бомбардир голосно розреготався.
— Це не смішно, Бомбардире! — вибухнула Юніс. — Це ганьба. Як хтось може ставити такі нісенітниці на книжкову полицю? Мільйони людей платять тяжко зароблені гроші за це лайно! Це навіть не гарно написане лайно. Це бридотне лайно!
Мало того, що мармиза Порші тепер світиться в кожному дешевому ток-шоу, так іще ходять жахливі чутки, що цього року її запросили виступити на «Гай Фестівел».[76]
Бомбардир радісно зааплодував:
— Я охоче заплачу гроші, щоб на це глянути.
Юніс кинула на нього застережливий погляд, але він лише знизав плечима у відповідь.
— Що я можу вдіяти? На щастя, мами й тата вже немає, і вони не бачать оцей цирк на дроті. Особливо мама, вона ж була головою місцевого Жіночого інституту.[77]
Бомбардир усміхнувся сам до себе, згадавши про це, але потім прибрав більш серйозного виразу обличчя для свого наступного запитання.
— Тепер я боюся спитати, але, напевно, мені треба це знати. Воно жахливо… відверте?
Юніс не втрималася й хихикнула.
— Відверте?! Пам’ятаєш, того разу, коли Брюс приходив до нас скаржитися на бідолашного Пардью і читав нам лекцію, яким має бути бестселер?
Бомбардир кивнув.
— І ще він говорив, що в хорошій книжці секс має бути не дуже outre.[78]
Бомбардир кивнув знову, цього разу не так упевнено.
— Ну, незважаючи на те, що Брюсове визначення «ексцентричності» змальовує його плотські взаємини з Брунгільдою яскравіше, ніж ми могли сподіватися, напевно, він змінив свою думку.
Бомбардир поклав руку на маленьку дерев’яну коробку, яка стояла на його столі поряд з урною Дугласа, і попередив: «Затули вуха і не слухай, Бейбі Джейн».
Юніс усміхнулася, щоправда, трохи сумно, і додала:
— Один із клієнтів Гаррієт займається сексом з машиною для замішування тіста, інший шаленіє від жінок з бородами, волохатими спинами і врослими нігтями, а ще один обмиває свої яєчка у хірургічному спирті, а потім лоскоче їх гривою «Мого маленького поні». І це тільки другий розділ.
Бомбардир вийняв книгу з обгортки і розкрив першу сторінку, на якій його вітала глянцева фотографія його сестри в шовковому пеньюарі. Порша самозакохано усміхалася. Він з гуркотом захряснув книжку.
— Ну, принаймні наразі Порша не просто поцупила чийсь сюжет без розбору. Вона щось і сама вигадала.
— Сподіваймося на це, — відповіла Юніс.
Наступного дня усі думки про Поршу змили блискучі бірюзові хвилі, здув теплий солоний вітер набережної Брайтона. Їхній «щорічний пікнік», уперше без Дуґласа та Бейбі Джейн. Вони з Бомбардиром приїжджали сюди щороку від двадцять першого дня народження Юніс, і цей день, ретельно розпланований, мав давати задоволення усім учасникам їхнього маленького свята. Найперше вони йшли на прогулянку. У минулому, коли Дуглас чи Бейбі Джейн супроводжували їх, собаки насолоджувалися компліментами перехожих, чию увагу вони неодмінно привертали. Потім відвідували пірс і годинку проводили серед миготіння та брязкоту ігрових автоматів. Обідали рибою й смаженою картоплею з пляшкою рожевої шипучки і зрештою прямували до Королівського павільйону.[79] Але цього разу, коли вони прогулювалися пірсом, безжурне щастя Юніс затьмарила тривога. Двічі за десять хвилин Бомбардир перепитав її, чи вони вже бували тут раніше. Коли він запитав уперше, Юніс сподівалася, що він жартує, але другого разу вона глянула на нього, і земля захиталася в неї під ногами, коли вона побачила його щирий і розгублений погляд. Жахливо, болісно знайомий вираз обличчя. Ґодфрі. Бомбардир піде шляхом свого батька, навіть від думки про це Юніс похолола. Досі такі провали були заледве помітними, тріщинка з волосину в надійному і міцному інтелекті. Та Юніс знала, що час робитиме з пам’яттю Бомбардира те, що роблять хвилі морського прибою з ім’ям, написаним на піску. Досі Бомбардир, здавалося, не усвідомлював небезпеки. Як людина в абсансі,[80] він безтурботно не звертав на це уваги. А Юніс переживала усі його прогалини, секунду за секундою, і її серце обливалося кров’ю.