— На прогулянки містом часу майже не залишилося, — вела далі Аліса, — але мати пообіцяла зводити мене до скульптури Аліси в Дивосвіті, що в Центральному парку. Пам’ятаю, я була в захваті. Думала, що скульптуру так назвали на мою честь.
Скинувши сандалі, вона занурила ноги в холодну траву. Саншайн старанно копіювала її рухи.
— Того дня дощило, мама вже запізнювалася на наступну зустріч, отож була не в найкращому гуморі, але я почувалася дуже щасливою, весело бігла попереду… А коли ми дійшли до скульптури, там стояв дещо дивний чорношкірий здоровань, із дредами й у величезних черевиках, він там роздавав парасольки. Здоровань присів біля мене, потис мені руку. Я досі пам’ятаю його обличчя. Така суміш доброти і печалі, а звали його Марвін.
Аліса допила чай і з підлітковою безпосередністю налила собі з чайника ще.
— Тоді моєю улюбленою казкою був «Велетень-себелюб» Оскара Вайлда. Марвін скидався на велетня, але він не був себелюбом. Він роздавав речі. Безплатні парасольки. Так чи так, коли мама застала мене з ним, вона відтягла мене геть. Якби ж лише це. Вона ображала його. Марвін намагався дати їй парасольку, а вона поводилась, як справжня сучка.
Саншайн здивовано підвела брови, коли почула це випадково зронене лайливе слово, та з вуст Аліси їй подобалася навіть лайка.
— Він промайнув у моєму житті лише на мить, але я ніколи не забуду його обличчя, коли мене відтягнули геть.
Вона важко зітхнула, а потім усміхнулася, бо їй спав на думку інший спогад:
— Я послала йому рукою поцілунок, і він спіймав його.
Дата на табличці парасольки збігалася з датою відвідин Алісою Центрального парку, крім того, парасольку знайшли на скульптурі. Ці деталі цілком вдовольнили Лору.
— Гадаю, вона справді призначалася для тебе.
— Я на це сподіваюся, — відповіла Аліса.
Решту дня Морква гарчав на повітку, а Саншайн торохтіла про свою нову подругу Алісу. Аліса вивчає в університеті англійську літературу та драму. Аліса захоплюється Девідом Бові, Марком Воланом і Бон Джові. А вже традиційну «любеньку чашечку чаю» витіснив варіант «будівельницький».
Того дня за пізньою вечерею Лора розповіла Фредді про їхню відвідувачку.
— Значить, працює, — сказав Фредді. — Я маю на увазі сайт. Це саме те, чого хотів Ентоні.
Лора похитала головою:
— Ні, не зовсім. Пам’ятаєш, що написано в листі? «Якщо вдасться зробити щасливою хоч одну людину, зцілити бодай одне розбите серце, це зробить усі мої речі безцінними». А цього я ще не зробила. Звісно, Аліса була рада знайти парасольку, але ми не можемо бути впевненими, що ця річ чимало для неї важить. А та дівчина, яка забрала резинку для волосся, взагалі за нею не тужила.
— Це лише початок, — зауважив Фредді, підводячись, щоб прогулятися перед сном з Морквою навколо повітки, — врешті-решт ми досягнемо мети.
Та якби ж то йшлося тільки про загублені речі! Після того як Саншайн розшифрувала її, підказка здавалася такою простою. Річ, із якої все почалося. Ентоні називав її «останньою ниткою, що зв’язувала його з Терезою», і коли він загубив ту річ у день смерті Терези, цю останню нитку було розірвано. Якщо медальйон з її першого причастя дійсно міг поєднати Терезу з Ентоні, де, милостивий Боже, їм його шукати? Фредді пропонував розмістити на сайті оголошення про загублену річ, яку розшукують, але вони навіть не знали, як цей медальйон виглядає чи де Ентоні його загубив, отож у них практично не було інформації, щоб сподіватися його знайти.
Лора прибрала зі столу тарілки. Минув довгий день, і вона втомилася. Те вдоволення, яке вона відчула після відвідин Аліси поступово розвіялось і змінилося на вже знайоме почуття безсилля.
А на веранді знову заграла музика.
Розділ 44
Юніс
2013
У вітальні «Щасливого притулку» знову заграла музика. «Charmaine» Мантовані. Спершу тихенько, а потім чимраз голосніше. Надто голосно. Еді накрутила звук на повну. Скоро сама вона кружляла бальною залою в ритмі глісандо[83] в піні мережив і блискіток. Ногам так зручно ступати в її найкращих золотавих танцювальних черевичках, а пустотливі вогники крутяться навколо різнобарв’ям веселки.
Коли Юніс і Бомбардир проходили через вітальню, прямуючи до кімнати Бомбардира, вони побачили пошарпану нічну сорочку, у якій заледве вгадувалася худа старезна жінка у картатих капцях, із залишками сивого волосся на голові. Вона заледве човгала по кімнаті із заплющеними очима, ніжно обіймаючи когось невидимого. Раптом з іншого крісла хтось почав стукотіти ціпком і сипати прокльонами.
83
Перехід від одного звуку до іншого по черзі через усі можливі для відтворення на даному інструменті звуки, що лежать між ними.