Корнелл підвівся і, підійшовши до Лема, схопив його лівою рукою за сорочку і підняв.
— Ти запізнився на шістнадцять днів, сучий ти сину.
— Тобто?
— Пес загинув від рук Аутсайдера, а я вбив чудовисько.
Жінка відклала свій ніж і шматок яблука і, затуливши обличчя руками та згорбивши плечі, тихенько заплакала.
— О Господи! — промовив Лем.
Корнелл відпустив його. Зніяковілий і пригнічений, Лем розправив краватку і складки на своїй сорочці, а потім обтрусив штани.
— О Господи! — повторив він.
Корнелл сам зголосився показати агентам місце в лісі, де він поховав Аутсайдера. Вони викопали його.
Чудовисько було загорнуте у пластиковий мішок, але їм навіть не потрібно було розгортати його, щоб зрозуміти, що перед ними творіння Ярбек.
Хоча від часу вбивства Аутсайдера стояла прохолодна погода, все ж труп уже почав розкладатися.
Де похований собака, Корнелл відмовився говорити.
— Йому не давали спокою за життя, — похмуро промовив чоловік. — Але, хвала Господу, тепер він спатиме спокійно. Ніхто не зможе зробити йому розтин. Ніколи і нізащо!
— Коли йдеться про інтереси національної безпеки, вас можуть змусити…
— Нехай спробують, — відповів Корнелл. — Якщо мене потягнуть у суд і будуть допитуватися, де я поховав Ейнштейна, то я все розповім пресі. Але якщо вони дадуть і псові, і нам із дружиною спокій, то я триматиму язика за зубами. Я не збираюся повертатися у Санта-Барбару під іменем Трейвіса Корнелла. Тепер я Гаятт, ним і залишуся. Я розпрощався зі своїм минулим життям і не бачу причин до нього повертатися. Тому якщо в урядовців є голова на плечах, вони дозволять мені бути Гаяттом і не заважатимуть.
Лем довго дивився на Трейвіса, а потім промовив:
— Так. Якщо в них є розум у головах, то так вони і вчинять.
Того самого дня, але пізніше, саме коли Джим Кін готував вечерю, йому зателефонували. Це був Гаррісон Ділворт. Ветеринар жодного разу його не бачив, але познайомився з ним минулого тижня, коли виступав посередником між адвокатом, Трейвісом і Норою. Гаррісон телефонував з таксофону в Санта-Барбарі.
— Вони вже приїжджали? — запитав адвокат.
— Одразу після обіду, — сказав Джим. — Напевне, цей Томмі Ессенбі хороший хлопець.
— Непоганий. Але він попередив мене не тому, що в нього таке добре серце. Він протестує проти влади. Коли вони натиснули на нього, аби він зізнався, що я телефонував з їхнього будинку, хлопець розізлився і назло їм з упертістю козла, що б’ється головою об дерев’яний паркан, одразу побіг до мене, щоб тільки дозолити їм.
— Вони забрали Аутсайдера.
— А собаку?
— Трейвіс відмовився показувати їм його могилу, натякнувши, що надере всім задницю й окошить свій гнів на їхні голови, якщо вони тільки спробують зачепити його.
— Як там Нора? — запитав Ділворт.
— З дитиною все буде добре.
— Хвала Богові, ви мене заспокоїли.
2
Через вісім місяців, під час вихідних з нагоди Дня праці[72], Джонсони та Гайнси зібралися на барбекю вдома у шерифа. Майже весь вечір вони грали у бридж. Лем із Карен частіше вигравали, що виглядало дивно, адже у Лема більше не було фанатичного прагнення перемогти.
Він звільнився з АНБ у червні і жив на прибутки від тих грошей, що їх успадкував від батька. До наступної весни Лем планував заснувати невеличкий бізнес, де він буде сам собі паном і зможе працювати, коли захоче.
Пізно ввечері, поки жінки були на кухні, де готували салати, Лем із Волтом смажили на терасі стейки.
— Отже, в Агентстві ти зажив слави людини, яка провалила справу Банодайна?
— Так мене пам’ятатимуть завжди.
— Але все ж ти отримуєш пенсію, — промовив Волт.
— Я пропрацював двадцять три роки.
— Але це несправедливо, коли людина провалює найбільшу справу століття, але звільняється у сорок шість років і отримує повну пенсію.
— Три чверті від повної пенсії.
Волт глибоко вдихнув ароматний дим смажених стейків.
— І все-таки: куди котиться наша країна? У менш ліберальні часи за такі проколи тебе б, як мінімум, висікли і наділи кайданки.
Волт ще раз вдихнув аромат стейків і продовжив:
— Розкажи ще раз про те, що тоді відбулося на кухні.
Лем уже розповідав це сотні разів, але Волту не набридало слухати.
— Ну, там усе блищало. Корнелл та його дружина теж доглянуті й акуратно одягнені. Корнелл розгнівався, стягнув мене з крісла за сорочку і так блиснув очима, що я подумав, що він зараз відірве мені голову. Коли чолов’яга відпустив мене, я розправив краватку і сорочку… і кинув погляд на свої штани. Така вже в мене звичка. І тут я помічаю ті золотисті шерстинки. Собачі. І дурню зрозуміло, що то шерсть ретривера. Невже у таких акуратних людей не було часу поприбирати за два тижні, особливо тоді, коли їм треба було чимось заповнити порожнечу і відволіктись від свого горя?