— Що трапилося? — запитав Волт.
— Не можу розповісти.
— Питання національної безпеки?
— Еге.
Ялинки, сосни та кипариси зарипіли на вітрі, і Лему приверзлося, що в хащах щось крадеться.
Звісно, це було просто буяння його фантазії. Але добре, що в нього та Волта напоготові є надійні револьвери у плечових кобурах, до яких легко дотягнутися. Волт сказав:
— Можеш нічого не говорити, це твоя справа, але ти не маєш права тримати мене у цілковитому невіданні. Я й сам можу здогадатися, бо ж не є останнім дурнем.
— Я так ніколи не вважав.
— У вівторок зранку всі до одного поліцейські відділки в Орінджі та Сан-Бернандіно отримують терміновий наказ від вашого АНБ про те, що ми повинні готуватися до облави. Подробиці будуть пізніше. Починається метушня. Ми знаємо ваші обов’язки: захист військових досліджень, щоби, бува, російські алконавти не вкрали наші таємниці. Оскільки у Південній Каліфорнії зосереджена чи не половина підрядників, які працюють у сфері оборони, то тут є що красти.
Лем мовчки вдивлявся в ліс.
— Отже, ми виснували, що шукаємо якогось агента Кремля. Він украв щось надважливе. Ми й надалі раді були б лизати дупу дядькові Сему, — продовжував Волт, — але в обід обіцяні подробиці замінив відбій. Облава скасовується, і ваше агентство повідомляє, що все під контролем, а тривога була помилковою.
— Все правильно.
— В агентстві зрозуміли, що місцеву поліцію не вдасться достатньо контролювати, тому їй не можна повністю довіряти. Це завдання для військових.
— Ми помилково здійняли тривогу.
— Чорта з два! Ближче до вечора в той же день ми дізнаємося, що гелікоптери морської піхоти з Ель-Торо прочісують пагорби Санта-Ани, а в середу зранку надійшло повідомлення, що сотня морських піхотинців з високоякісним обладнанням для стеження нишпорить у лісі.
— Я чув про це, але нашого департаменту це не стосується, — відповів Лем.
Волт щосили намагався не зустрічатися поглядом з Лемом, а дивився в ліс. Він точно знав, що Лем брехав, бо так було треба, і вважав, що негарно буде при цьому дивитися йому в очі. Хоча Волт здавався грубим та неотесаним, насправді він був навдивовижу тактовним, а вже з ким дружив, то дружив по-справжньому.
Але водночас він був окружним шерифом, і його обов’язком було розслідувати все, навіть знаючи, що Лем нічого не розповість. Тому він продовжував:
— Піхотинці повідомили нам, що у них навчання.
— Я теж таке чув.
— Нас завжди попереджають про навчання за десять днів.
Лем нічого не відповів. Йому здалося, що в лісі щось є: промайнула якась тінь і начебто якась темна маса ворухнулася у напівмороці соснового лісу.
— Отже, піхотинці провели там усю середу й половину четверга. Але коли журналісти пронюхали про «навчання» і почали нишпорити, то морпіхів негайно ж відкликають. Ті збирають манатки і повертаються на базу. Таке враження, що вони шукали там якусь штукенцію — страшну і суперсекретну, як дупа диявола, тож вирішили, що буде краще облишити пошуки, ніж дати журналюгам про щось пронюхати.
Витріщаючись у ліс, Лем щосили намагався роздивитися у дедалі густішій темряві той порух, який привернув його увагу хвилину тому.
Волт продовжував:
— Вчора після обіду в АНБ забажали, щоб ми надіслали їм звіт про всі «особливі випадки, незвичайні напади або дуже жорстокі вбивства». Ми зажадали пояснень, але відповіді так і не отримали.
Воно вже близько. Десь на відстані двадцяти п’яти метрів у лісовій темряві під вічнозеленим гіллям почувся хрускіт. Щось непомітно і швидко рухається, ховаючись поміж тіней. Лем засунув праву руку під піджак і намацав руків’я револьвера у плечовій кобурі.
— А наступного дня ми знайшли цього бідолашного сучого сина Далберґа, розірваного на шматки, — продовжував Волт. — Ця справа теж до біса цікава і «найжорстокіша» з-поміж усіх, які мені лише доводилося бачити. Тепер прибув ти, містер Лемюел Ейза Джонсон, начальник департаменту АНБ у Південній Каліфорнії. І я знаю, що ти прилетів сюди не для того, щоб запитати, що я готуватиму для завтрашньої гри в бридж — цибулеве пюре чи соус гуакамоле[24].
Істота вже була набагато ближче, ніж за двадцять п’ять метрів. Лема збивали з пантелику тіні та дивні й примарні промені надвечірнього сонця, яке пробивалося крізь дерева. Істота була на відстані не більше дванадцяти метрів (а може, й ближче), коли це раптом вона побігла прямо на них, продираючись крізь хащі. Лем закричав, витягнув з кобури револьвер і мимоволі відступив назад на кілька кроків, а потім прийняв стійку для стрільби, широко розставивши ноги і міцно тримаючи в руках револьвер.