— Я навіть не маю права говорити, що ти йдеш хибним слідом, але оскільки ти мій друг, то мушу це сказати.
До зловісного виття в лісі додалося кілька інших голосів, і хоча тепер було зрозуміло, що це койоти, все ж Лему було якось моторошно.
Потираючи ззаду свою бичачу шию, Волт запитав:
— Тобто це все не пов’язано з Банодайном?
— Ні. Те, що Везербі, Ярбек і Гадстон працювали там, — звичайний збіг. Якщо ти хочеш їх якось пов’язати, то лише намарне гаятимеш час. Але роби як знаєш.
Сонце сіло, і здалося, що на своєму шляху воно відкрило двері, через які в сутінки подув прохолодніший і пронизливіший вітер.
— Не Банодайн, кажеш? — зітхнув Волт, усе ще потираючи шию. — Друже, я тебе знаю занадто добре. У тебе таке сильне почуття обов’язку, що ти готовий набрехати рідній матері, аби захистити інтереси своєї країни.
Лем промовчав.
— Добре, — сказав Волт. — Я покину цю справу. З цієї миті сам нею займайся, якщо у моєму районі більше не загине жодної людини. Інакше… ну, я знову спробую повернути все під свій контроль. Не можу тобі обіцяти, що я цього не зроблю. Знаєш, у мене теж є почуття обов’язку.
— Знаю, — сказав Лем винувато, почуваючись при цьому останнім гівнюком.
Разом вони знову пішли до хатини.
Здавалося, небо, яке на сході було темним, а на заході досі лишалося перемежоване темно-помаренчивими і світло-фіолетовими тонами, ось-ось упаде вниз, наче віко домовини.
Десь вили койоти.
У нічному лісі їм щось вило у відповідь.
«Кугуари», — подумав Лем, хоча знав, що навіть зараз сам собі бреше.
4
У неділю, через два дні після вдалого побачення в ресторані, Трейвіс повіз Нору в Солванг — селище в данському стилі, розташоване в долині Санта-Інез. Це була туристична місцина із сотнями магазинчиків, де торгували всім — від вишуканого скандинавського кришталю до пластмасових копій данських пивних кухлів. Вигадлива (чи не зумисно) архітектура та алейки підсилювали нехитре задоволення від простого розглядання вітрин.
Декілька разів Трейвіс хотів узяти Нору за руку, поки вони прогулювалися. Це здавалося правильним і природним кроком, але він відчував, що вона ще може бути неготовою навіть до такого невинного контакту.
На Норі знову було мішкувате, безформне плаття, але цього разу блакитного кольору, практичне взуття, а густе темне волосся спадало вниз неакуратними пасмами, як і в день їхньої першої зустрічі.
Трейвісу подобалося гуляти з Норою. У неї був легкий характер, що вирізнявся чуттєвістю і доброзичливістю, і вона залишалася чуттєвою і лагідною. Її наївність справляла освіжувальний ефект. Трейвіс був зачарований сором’язливістю і скромністю Нори, хай і були вони надмірними. Вона на все дивилася широко розплющеними очима. Трейвісу подобалося дивувати її, показуючи все нові й нові речі: магазин, у якому продавали лише годинники із зозулями, а в іншому — лише опудала тварин; музичну шкатулку з перламутровими дверцятами, за якими балерина робила пірует.
Трейвіс купив іменну футболку, на якій замовив напис «Нора любить Ейнштейна», — Нора в цей час чекала осторонь. Хоч вона і переконувала, що не носитиме футболок, бо це не її стиль, Трейвіс знав, що вона таки вдягне її, бо їй подобався Ейнштейн.
Ейнштейн хоч і не міг прочитати напис на футболці, здавалося, розумів, що це означає. Коли вони вийшли з магазину і відв’язали пса від паркометра, Нора похвалилася йому футболкою, і той, із серйозним виглядом оглянувши напис, почав радісно облизувати Нору.
Впродовж цілого дня трапився лише один неприємний момент. Коли вони зайшли за ріг і підійшли до наступної вітрини, Нора раптом зупинилася і почала роздивлятися людей, що гуляли доріжками. Вони їли морозиво у великих крафтових вафельних стаканчиках, яблучні пироги, загорнуті у провощений папір. Там були туристи у ковбойських капелюхах із пір’ям, які вони придбали в одному з магазинів, гарненькі дівчата у коротких шортах та бікіні, товстелезна жінка в жовтому муу-муу[25]. Люди розмовляли англійською, іспанською, японською, в’єтнамською й іншими мовами, які можна було почути у будь-яких туристичній місцях. Потім Нора подивилася вздовж вулиці на сувенірний магазин, побудований у формі триповерхового млина з каменю та дерева, і вражено завмерла. Трейвісу довелося повести її до лавки у невеличкому парку, де вона, тремтячи, просиділа кілька хвилин. Аж потім вона змогла розповісти Трейвісу, що сталося.
— Перевантаження, — нарешті промовила Нора тремтячим голосом. — Так багато… нових місць… звуків… стільки різних речей одночасно. Вибач.