Коли через кілька хвилин Трейвіс піднявся на вершину, то почувався страшенно втомленим. М’язи ніг наче вогнем пекло, а серце так калатало, що Трейвісу здавалося, наче луна ось-ось відіб’ється від протилежного хребта і повернеться до нього через весь каньйон.
Ось місце, де він зупинявся, щоб перекусити печивом. Змії-гримучки, яка раніше вигрівалася, лежачи на величенькій каменюці, вже не було.
Золотистий ретривер прийшов сюди вслід за Трейвісом. Він стояв біля нього, відхекуючись, і дивився вниз зі схилу, яким вони щойно піднялися.
У Трейвіса трохи паморочилося в голові. Йому здалось би трохи посидіти і відпочити, але він розумів, що досі в небезпеці невідомого характеру. Трейвіс услід за ретривером глянув униз на оленячу стежку, намагаючись осмислити, що могло ховатися в хащах. Якщо істота досі гналася за ним, то тепер вона стала обережнішою і дерлася схилом, не зачіпаючи траву та кущі.
Ретривер заскавчав і потягнув Трейвіса за джинси. Відтак він швидко побіг на вершину вузького хребта, звідки вони могли спуститися в наступний каньйон. Вочевидь, пес вважав, що небезпека ще не минула, і підганяв Трейвіса.
Трейвіс теж був такої думки. Його ірраціональний страх та надія на інстинкт, що прокинувся в ньому, гнали його вслід за ретривером через гребінь униз, у сусідній лісистий каньйон.
2
Вінсент Наско вже декілька годин вичікував, сидячи у темному гаражі, хоча і не справляв враження терплячої людини. Це був м’язистий здоровань вагою за сто кілограмів. Йому було шістдесят три роки, але його завжди переповнювала така енергія, від якої він, здавалося, от-от лусне.
Його широке обличчя завжди було спокійним, як у корови, але в зелених очах світилася життєва сила та якась неврівноваженість і дивний голод, як у дикої тварини на кшталт очеретяного кота. Люди з таким поглядом трапляються рідко. Незважаючи на свою колосальну енергію, він видавався доволі спокійним. Вінсент міг годинами чекати на здобич, скоцюбившись і не розмовляючи.
У вівторок о 9:40 ранку Наско почув, як засув між гаражем та будинком голосно клацнув, хоча це й трапилося набагато пізніше, ніж він очікував. Двері прочинилися, голосно дзвякнувши, і доктор Дейвіс Везербі, ввімкнувши світло в гаражі, потягнувся до кнопки, щоб підняти великі секційні двері.
— Стій! — піднімаючись, промовив Наско, вигулькнувши побіля блакитно-сірого «кадилака», що належав доктору.
Везербі здивовано закліпав.
— Хто, в біса…
Наско підняв «Вальтер P-38» із глушником і зробив один постріл доктору в обличчя.
Клац!
Не договоривши, Везербі впав на спину просто у пральню, розфарбовану в яскраві жовті та білі тони. Падаючи, він головою зачепив сушилку і металевий возик для речей, який покотився до стіни.
Вінс Наско не турбувався через шум, оскільки Везербі був нежонатий і жив самотою. Він схилився над трупом, який під час падіння відкрив двері, й обережно поклав руку доктору на обличчя.
Куля втрапила Везербі точнісінько в лоба, на кілька сантиметрів вище носа. Крові натекло мало, позаяк смерть настала миттєво, а вистріл був не таким потужним, щоби пробити череп наскрізь. Карі очі Везербі були широко розкриті. Він виглядав здивованим.
Вінс провів пальцями по теплій щоці Везербі, а потім по шиї. Закривши незряче ліве око, а потім — праве, хоч і знав, що завдяки посмертним м’язовим реакціям вони відкриються через кілька хвилин, він промовив з глибокою вдячністю, яка добре відчувалася у його тремтячому голосі:
— Дякую. Дякую, докторе. — Відтак Вінс поцілував заплющені очі мерця. — Дякую.
Відчуваючи приємне тремтіння, він підняв з підлоги ключі від машини, пішов у гараж і відчинив багажник «кадилака», намагаючись нічого не торкатися, щоб не залишати відбитків. Багажник був порожній. Чудово. Вінс виніс труп Везербі з кімнати для прання, поклав його в багажник і зачинив.
Вінсу наказали, щоб тіло доктора ніхто не знайшов до завтрашнього дня. Він не знав, чому цей час відігравав таку важливу роль, але пишався своєю бездоганною роботою. З цієї причини Вінс повернувся у пральню, поставив металевого возика на місце і перевірив, чи у приміщенні все лишилося на своїх місцях. Задоволений оглядом, він замкнув двері у жовто-білу кімнату ключами, що їх забрав у Везербі.
Відтак вимкнув світло у гаражі, пройшов крізь напівтемне приміщення і зупинився перед бічними дверима — тими самими, через які зайшов уночі, зламавши миршавий замок за допомогою кредитки. Ключем доктора він відкрив двері й вийшов з будинку.
Дейвіс Везербі мешкав у Корона-дель-Мар, звідки рукою було подати до Тихого океану. Вінс припаркував свій мікроавтобус «форд», випущений два роки тому, за три квартали від будинку доктора. Він із задоволенням пройшовся назад до машини; прогулянка збадьорила його. Шлях пролягав повз чудові садиби. Тут можна було помилуватися різноманітними архітектурними стилями: дорогі іспанські casas[3] чудово гармоніювали з охайними будиночками, яких було чимало на Кейп-Коді. Всі садиби вирізнялися пишністю і доглянутістю. Завдяки пальмам, смоквам та оливковим деревам на тротуарах завжди панував затінок. Бугенвіллії вигравали міріадами червоних, коралових, жовтих та помаранчевих квітів, втім, як і хвощі. Гілки палісандрів теж були заквітчані пурпуровим круглястим цвітом. У повітрі відчувався аромат трахелоспермуму[4].