Трейсі втрачала свідомість. Її очі затягувало темрявою. Але це була не нічна темрява; вона не лякала Трейсі, а навпаки, заспокоювала.
— Донечко, — промовив тато, торкаючись її рани.
Трейсі пробелькотіла слабким голосом, не знаючи, що сказати, бо починала трохи марити:
— Пам’ятаєш, коли я була геть малою… я думала, що… у моїй шафі живе якесь чудовисько… вночі?
Батько схвильовано насупився.
— Сонце, напевно, тобі краще не рухатися і помовчати.
Втрачаючи свідомість, Трейсі серйозним тоном, який одночасно злякав і насмішив її, промовила:
— Ну… Гадаю, то був бука, який мешкав у шафі в сусідньому будинку… він навсправжки існував… і він повернувся.
9
О четвертій двадцять ранку в середу, всього за кілька годин після випадку в будинку Кішенів, Лемюел Джонсон приїхав у лікарню Святого Йосипа в Орінджі. Він прямував до палати, в якій лежала Трейсі Кішен. Хоча він і поспішав, але шериф Волт Гайнс його випередив. Той уже стояв у коридорі, схилившись над молодим лікарем у зеленому комбінезоні хірурга та білому халаті. Здавалося, вони про щось тихенько сперечаються.
Кризова група АНБ по Банодайну перевіряла всі відділки окружної поліції, в тому числі й поліцейський відділок у місті Оріндж, до юрисдикції якого належав будинок Кішенів. Керівник групи, якому випало чергувати у нічну зміну, зателефонував Лему додому і розповів про нічну пригоду, оскільки вона вписувалася у ланцюжок пов’язаних із втечею з Банодайна інцидентів.
— Це не твоя юрисдикція, — нагадав Лем шерифу, коли зустрівся з ним і лікарем біля зачинених дверей палати.
— Може, це ніяк не пов’язано із твоєю справою.
— Ти чудово знаєш, що пов’язано.
— Ну, це ще вилами по воді писано.
— Навряд чи. Це було зрозуміло ще вдома у Кішенів, коли я розмовляв із твоїми людьми.
— Гаразд. Припустимо, що я лише спостерігач.
— Моя задниця, — відповів Лем.
— Що з твоєю задницею? — посміхаючись, запитав Волт.
— На ній чиряк на ймення Волтер.
— Цікаво, — сказав Волт. — Ти даєш своїм болячкам імена. А як ти називаєш головний чи зубний болі?
— Мене й зараз мучить головний біль. Його теж звати Волтер.
— Так можна й заплутатися, друже. Краще назви його Бертом чи Гаррі.
Лем ледь не розсміявся — він обожнював гумор Волта, — але розумів, що хоча вони й були друзями, але за цими жартами шерифа приховується бажання втрутитися у справу. Тому Лем відреагував на це кам’яним виразом обличчям, хоч Волт точно знав, що той хоче засміятися. Ідіотська гра, але треба її продовжувати.
Лікар Роджер Селбок нагадував Рода Стайгера[40] замолоду. Він насупився, коли чоловіки підвищили голос. Оскільки в лікаря був могутній стайгерівський типаж, його похмурого погляду було достатньо, щоб вони замовкли і заспокоїлися. Селбок повідомив, що дівчинку обстежили, рани обробили і дали знеболювальне. Вона почувалася втомленою, тому лікар збирався вколоти їй заспокійливе, щоб вона заснула, і був проти, щоби поліцейські будь-якого штибу турбували її своїми питаннями.
Шепіт, ранкова лікарняна тиша, запах дезінфекції, який наповнював коридор, та вигляд медсестри у білому халаті пригнічували Лема. Раптом він злякався, що дівчинка у значно гіршому стані, ніж повідомив лікар. Він висловив свою тривогу.
— Ні, ні, вона у доволі непоганій формі, — запевнив Селбок. — Я навіть її батьків відправив додому. Якби було щось серйозне, то я б так не вчинив. У неї подряпини на лівій стороні обличчя і синець під оком, але жодних серйозних ушкоджень. На рану з правого боку ми наклали тридцять два шви. Треба буде потурбуватися про те, щоб замаскувати шрам. Але її життю нічого не загрожує. Вона дуже налякана, проте це розумна і впевнена у собі дівчинка, тому, гадаю, у неї не буде психологічної травми. І попри те, моя думка така: не варто сьогодні їй влаштовувати допит.
— Це не допит, — сказав Лем. — Всього кілька запитань.
— П’ять хвилин, — додав Волт.
— Навіть менше, — заспокоїв лікаря Лем.
Вони продовжували вмовляти Селбока, і той зрештою здався.
— Ну… Це ваша робота. Якщо ви пообіцяєте, що не будете дуже тиснути на неї…
— Я поводитимусь із нею обережно, наче з мильною бульбашкою, — запевнив Лем.
— Ми поводитимемось із нею обережно, наче з мильною бульбашкою, — уточнив Волт.
— Скажіть, що, в біса, з нею трапилося? — поцікавився Селбок.
— Хіба вона вам не розповідала? — запитав Лем.
— Вона щось говорила про напад койота…
Лем здивувався. Він помітив, що Волт теж спантеличений. Можливо, ця історія і справді не має нічого спільного зі смертю Веза Далберґа та вбивством тварин у Ірвайн-парку.