— Там було до дідька проколів, — сказав Лем. — З’являлося потомство фізичних потвор, і їх доводилося вбивати. Народжувались мертві цуценята. Траплялося нормальне потомство, але не надто розумне. Везербі практикував міжвидове схрещення, тому можна тільки уявити, до яких страшних наслідків це могло призвести.
Волт витріщався у лобове скло. Тепер він був уже повністю спантеличений і насуплено подивився на Лема.
— Міжвидове схрещення? Тобто?
— Ну, він відбирав ці генетичні фактори, що відповідали за інтелект, у тварин, які за своєю природою розумніші за ретривера…
— Наприклад, у мавп? Вони ж розумніші за собак, еге ж?
— Так. У мавп… і в людей.
— Господи, — промовив Волт.
Лем налаштував відбивач вентилятора на щитку таким чином, щоби повітря дуло йому прямо в обличчя.
— Везербі поміщав чужий генетичний матеріал в генетичний код ретривера й одночасно змінював ті гени собаки, які начебто обмежували його інтелект.
— Це неможливо! Генетичний матеріал, як ти кажеш, не можна передавати від одного виду до іншого, — заперечив Волт.
— У природі це постійно трапляється, — сказав Лем. — Різні види повсякчас обмінюються генетичним матеріалом. У якості носія зазвичай виступає вірус. Припустимо, що вірус живе у макаках-резусах і бере генетичний матеріал із клітин такої мавпи. Такі мавп’ячі гени теж стають частиною віруса. Пізніше, після зараження людини, такий вірус може залишити частину генетичного матеріалу мавпи в організмі. Візьмімо, наприклад, вірус СНІДу. Вважається, що його носіями вже декілька десятиліть є певні мавпи та люди, хоч вони й не хворіли. Тобто ми були лише носіями і не хворіли на СНІД. Але потім якимось чином щось трапилося в організмі мавп, якісь негативні генетичні зміни, через які вони стали жертвами, а не просто носіями вірусу СНІДу. Мавпи почали від нього вмирати. Тоді вірус передали людям, і разом з ним передалася вразливість до СНІДу. Відтак незабаром вони теж стали його носіями. Ось як це працює в природі, а ще ефективніше це можна зробити в лабораторних умовах.
Бокове скло поступово затягувалося конденсатом.
— Отже, Везербі дійсно вдалося вивести собаку з людським інтелектом? — запитав Волт.
— Це був довгий і повільний процес, але він поступово прогресував. Трохи менше, ніж рік тому, народилося дивовижне цуценя.
— Котре мислить як людина?
— Не як людина, а, можливо, так само.
— Але виглядає як звичайний пес?
— Так було потрібно Пентагону. Гадаю, це ускладнило роботу Везербі. Без сумнівів, розмір мозку має певний стосунок до інтелекту. Напевне, якби доктору вдалося вивести ретривера з більшим мозком, то він би домігся успіху значно швидше. Але для більшого мозку потрібен був більший череп, який у такому разі слід було б видозмінювати, а відтак пес виглядав би напрочуд дивно.
Всі вікна вже запітніли, проте Волт і Лем не поспішали протирати їх. Вони не бачили, що робиться надворі, будучи відрізаними від світу і часу у вологому замкненому просторі, перебуваючи у стані, який дивним чином налаштовував на роздуми про неймовірні й обурливі речі, на які спроможна генна інженерія.
Волт промовив:
— Пентагону потрібен був пес, який виглядав би як пес, але мислив як людина? Навіщо?
— Уяви ті можливості, які відкриваються для шпигунства, — сказав Лем. — У військовий час такий пес зможе без проблем потрапити на ворожу територію, оглянути військові об’єкти й оцінити сили противника. Розумний собака, з яким можна спілкуватися, повернеться, розповість усе, що там бачив і чув.
— Розповість? Тобто ти вважаєш, що собаки можуть говорити, як мул Френсіс[46] або містер Ед?[47] Чорт забирай, Леме, ти серйозно?