— Ні, мем, — відповіла Джейн. — Ми сподівалися, що ви можете нам сказати.
— Я відведу тебе назад, — сказав Кімболл і взяв дружину під лікоть.
Синтія розлючено скинула його руку, так само дивлячись на Джейн.
— Чому ви його шукаєте?
— Синтіє, ти тут ні до чого, — сказав їй чоловік.
— Я тут до всього, — різко відповіла вона. — Ти мав мені сказати, що вони приїхали. Кімболле, чому ти все від мене приховуєш? Я маю право знати про власного сина!
Схоже, цей вибух гніву забрав її останні сили, вона потяглася до найближчого крісла й важко опустилася в нього. Там і сиділа, так нерухомо, наче була лише одним з артефактів у цій темній, повній поховальних речей кімнаті.
— Вони знову розпитують про ту дівчину, — пояснив їй Кімболл. — Ту, що зникла в Нью-Мексико. От і все.
— Але це ж було так давно, — пробелькотіла Синтія.
— Щойно знайшли її тіло, — сказала Джейн. — У Бостоні. Ми маємо поговорити про це з вашим сином, але не знаємо, де його шукати.
Синтія ще більше вгрузла у крісло.
— Я так само не знаю, — прошепотіла вона.
— Він вам не пише?
— Іноді. Час від часу надсилає листи з різних дивних місць. Буває — електронні, нагадує, що не забув про мене. І любить мене. Але тримається подалі.
— Чому, місіс Роуз?
Жінка підвела голову, глянула на Кімболла.
— Про це варто запитати в мого чоловіка.
— Бредлі ніколи не був до нас близький, — сказав той.
— Був, поки ти його не відіслав.
— Це не має стосунку до…
— Він не хотів їхати. Ти його змусив.
— Куди ви змусили його поїхати? — спитала Джейн.
— Це не стосується справи, — спробував дати відкоша Кімболл.
— Я звинувачую себе, треба було опиратися, — сказала Синтія.
— Куди ви його відправили? — повторила Джейн.
— Скажи їй, — мовила жінка. — Скажи, як віднадив його від нас.
Кімболл зітхнув.
— Коли йому було шістнадцять, ми відправили його до приватної школи в штаті Мен. Він не хотів, але так було краще для нього.
— До школи? — гірко засміялася Синтія. — То була психіатрична клініка!
Джейн подивилася на Кімболла.
— Це так, містере Роуз?
— Ні! Це місце нам рекомендували. Найкращий такий заклад у країні, і, скажу я вам, цінник це доводив. Я зробив те, що вважав за краще для нього. Що будь-який хороший батько зробив би. Вони називають це лікувальним поселенням, це місце, де хлопці можуть упоратися зі своїми… проблемами.
— Нам не варто було цього робити, — промовила Синтія. — Тобі не варто було цього робити.
— Ми не мали вибору. Він мусив туди поїхати.
— Йому було б краще тут, зі мною. А не в якомусь таборі серед лісу.
Кімболл пирхнув.
— Табір? Та це радше заміський клуб. — Він розвернувся до Джейн. — У них там власне озеро. Туристичні маршрути, лижні маршрути… Дідько, та якщо я колись із котушок злечу, із задоволенням опинюся в такому місці.
— З Бредлі саме це сталося, містере Роуз? — запитав Фрост. — Він злетів із котушок?
— Не виставляйте його божевільним, — заперечила Синтія. — Він був не такий.
— То чому він там опинився, місіс Роуз?
— Бо ми думали… Кімболл думав…
— Ми думали, що там його навчать самоконтролю, — договорив за неї чоловік. — От і все. Багатьом хлопчакам потрібна тверда рука. Він провів там два роки й повернувся вихованим працьовитим юнаком. Я з гордістю взяв його із собою до Єгипту.
— Кімболле, він зневажав тебе, — озвалася його дружина. — Сам мені говорив.
— Що ж, батькам доводиться ухвалювати важкі рішення. Я вирішив трохи його струсонути, наставити на істинний шлях.
— І тепер він тримається від нас подалі. Цим своїм рішенням ти покарав лише мене.
Синтія опустила голову й заплакала. Усі мовчали. Чути було тільки, як потріскує вогонь та схлипує від безжального, невпинного болю літня жінка.
Тишу грубо порушив дзвінок мобільного Джейн. Вона вимкнула звук і відійшла від каміна, щоб відповісти.
То був детектив Кроу.
— Маю для тебе сюрприз, — весело сказав він, разюче контрастуючи з горем, що панувало в кімнаті.
— Що там? — тихо спитала вона.
— ФБР має її відбитки в системі.
— Джозефінині?
— Чи як там її насправді. Ми зняли відбитки з її квартири й провели по базі даних АДІС[6].
— Є збіг?
— Тепер ми знаємо, від чого вона тікала. Виявилося, що її відбитки збігаються з тими, які було знято на місці злочину дванадцять років тому, у Сан-Дієґо.
— Що за злочин?
— Убивство.
19
— Жертва — тридцятишестирічний білий чоловік, Джиммі Отто, — сказав детектив Кроу. — Його тіло виявили у Сан-Дієґо, бо якийсь собака знайшов собі смаколик — людський палець. Власник собаки побачив, що саме цуцик притягнув додому, психонув і викликав дев’ять один один. Пес привів поліцію до тіла, яке було неглибоко закопане у сусідньому дворі. Чоловік кілька днів як помер, над кінцівками вже попрацювала природа, тож відбитків пальців отримати не вдалося. Гаманця при ньому не було, але той, хто намагався приховати його особу, пропустив картку від готельного номера, яка лежала в кишені джинсів. То був ключ від місцевого «Голідей Інн», де гість зареєструвався як Джеймс Отто.
— Готель? — перепитала Джейн. — То він був не місцевий.
— Ні. Жив тут, у Массачусетсі, разом із сестрою. Керрі Отто прилетіла до Сан-Дієґо й упізнала братів одяг. І те, що від нього залишилося.
Джейн надірвала пакетик «адвілу», кинула дві таблетки до рота й запила ледь теплою кавою. Вони з Фростом повернулися до Бостона о другій ночі, на сон залишалося дуже мало часу, і на додачу до того її постійно будила однорічна Реджина — їй хотілося обіймів і запевнень у тому, що матуся справді повернулася додому. Тож уранці Джейн прокинулася зі страшним головним болем. Несподівані повороти у розслідуванні тільки погіршували його, а від яскравих ламп у конференц-залі боліли навіть очні яблука.
— Ви ще зі мною? — перепитав Кроу, дивлячись на Джейн та Фроста — його вигляд цілком відповідав самопочуттю напарниці.
— Так, — пробуркотіла Ріццолі. — І що показав розтин?
— Причина смерті — вогнепальна рана в потилицю. Зброї так і не знайшли.
— І в чиєму дворі його було поховано?
— То був орендований будинок. Його винаймали мати-одиначка та її чотирнадцятилітня дочка, і на той час вони вже зібрали речі й зникли. Поліція побризкала весь будинок люмінолом, і кімната дівчинки світилася, наче Лас-Вегас. Кров укривала всю підлогу й плінтуси. Джиммі Отто вбили саме там. У кімнаті дочки.
— І це сталося дванадцять років тому?
— Джозефіні мало бути років чотирнадцять, — завважив Фрост.
Кроу кивнув.
— Тільки от звали її тоді не Джозефіною, а Сьюзен Кук. — Він реготнув. — І знаєте що? Справжня Сьюзен Кук померла ще немовлям. У Сіракузах, штат Нью-Йорк.
— Ще одне несправжнє ім’я? — запитала Джейн.
— Так само, як у матері, яка назвалася Лідією Ньюгаус. Згідно зі звітом поліції Сан-Дієґо, мати з дочкою винаймали цей будинок протягом трьох років, але жили відлюдькувато. На час убивства дівчина закінчила восьмий клас у середній школі імені Вільяма Говарда Тафта. Вчителі казали, що вона дуже розумна, рівень вищий за середній у однолітків.
— А мати?
— Лідія Ньюгауз, чи як її там насправді, працювала в Музеї людини у Бальбоа-парку.
— Ким саме?
— Продавчинею в крамниці сувенірів. Також водила екскурсії як волонтерка. У музеї всі були вражені тим, як добре вона зналася на археології. Хоча й заявляла, що не має спеціальної освіти.
Джейн насупилася.
— Знову археологія.
— Так. Ми все повертаємося до цієї теми, правда? — погодився Кроу. — Археологія — то їхня родинна справа. І мати, і дочка.
— Ми впевнені, що вони пов’язані з убивством Джиммі Отто? — спитав Фрост.
6
AFIS, Automated Fingerprint Identification System — Автоматизована дактилоскопічна ідентифікаційна система.