Й запросили мене на читацьку зустріч учні й учителі середньої школи містечка Янова, біля якого, зовсім недалеко, височить Страдчівська гора, в підчеревині якої зяє чорна овальна нора — вхід до колишньої печерної Лаври, нині запустілої й заґратованої залізною решіткою.
Працю над романом про Страдчівську обитель я розпочав ще за студентських років, коли нас, четверо наївних неофітів, пойнятих жадобою боротьби з більшовицьким рабством, об’єдналося в таємне товариство, яке назвалося «Доморосами», й, ховаючись від стукачів, сходились ми на свої зібрання до Страдчівської печери.
Нас досить швидко викрили комсомольські нишпорки з Львівського університету, й ми, намагаючись замести за собою сліди, увійшли в ту печеру під час хресного ходу в Страдчі, мовляв — бунтівна четвірка пропала. Це, звісно, не вдалося нам зробити: на виході з печери, в якій нас мало не засипало піском, чатував сільський донощик — такий собі вуйко в клепані, й він про підозрілих студентів доповів куди треба.
Нас з тріском вигнали з університету, однак для мене ця пригода не пропала марно: я згодом написав роман про славний колись чернечий монастир, в якому татаро–монгольські ординці задушили димом весь чернечий клір…
Знав я про ще одну трагедію, яка відбулася у Страдчі вже за наших часів: тут у сорок першому році енкаведисти замордували страдчівських пароха й дяка на початку війни, коли совєти втікали від німців з Галичини. Про це я колись пробував писати, та твору не закінчив — про видання такого роману, звісно, не могло бути й мови в часи більшовицької цензури. Та коли я збирався до Янова на зустріч з читачами, моя кохана дружина Ліда нагадала мені: розвідай там хоч щось про тих мучеників, ти повинен про них написати…
Про все те я розповів своїм слухачам у янівській школі, а після зустрічі подався до Страдча: мені було цікаво поглянути на ті місця, де я в своїй молодості пережив найважчі й найцікавіші дні.
Я з острахом заглянув крізь решітку до печери й побачив у сутінку знайомі мені сповідальний камінь і видовбані в стінах чорні ніші колишніх келій. З печери тягло підвальним холодом й нудким запахом плісняви — я поквапився стежкою на гору, де стриміла хрестами до неба велична церква Різдва Пресвятої Богородиці. Обіч храму на майдані побачив могилу з трираменним хрестом, на якому сріблилася табличка з написом: «Тут спочивають убієнні українські партизани та священик Миколай Конрад і дяк Прийма, замордовані енкаведистами 1941 року».
Хто розповість мені про них?
Я розглянувся довкола, ніби шукав серед прихожан, які сходилися на вечірню, когось знайомого, хоча б того сірого чоловічка в клепані, якого ми, домороси, мали за стукача, та зрозумів, що його вже напевно на світі немає — скільки–то літ минуло відтоді!
А що не знаходив серед прихожан жодного знайомого обличчя, я насмілився підійти до однієї жінки й запитати, хто ж то були ці мученики — отець і дяк, — які стали жертвами новітньої орди. Жінка показала рукою на поважного чоловіка в чорному вбранні, що стояв біля паперті й пильно приглядався до мене.
— Спитайте його, — сказала. — Він найкраще про все те знає. То регент церковного хору Юрій Прийма, син дяка Ісайї, котрий разом з отцем Миколаєм спочиває у цій могилі…
І
1935 року помер маршалок другої Речі Посполитої Юзеф Пілсудський, в державі було оголошено жалобу: урядовцям і вчителям наказано носити протягом року чорну пов'язку на лівій руці.
Учителька залуквицької вселюдної школи Зореслава Циб'як жалобної пов'язки не одягла, й ґмінний поліцай Гартек, запримітивши таку зухвалу неповагу до пам'яті вождя нової Польщі, доніс про це у повітову поліцію. Директор поліції наказав інспекторові шкіл негайно звільнити учительку з посади й записати у рескрипті про звільнення постанову: учительці пані Циб'як звелено покинути Залукву, при чому заборонено їй зупинятися більше, ніж на добу, в одному й тому ж населеному пункті. Й стала Зореслава вічною вигнанкою, ізгоєм.
Розпорядження про звільнення приніс їй той же Гартек: він без дозволу увійшов до класу під час уроку, опустив кашкетний ремінець до підборіддя — це означало, що він виконує службовий обов'язок, — приклав два пальці до рогатівки й мовив казенним тоном:
— Pani wiecej tu nie pracuje![8]
Зореслава пробігла очима по гербовому папері й, зрозумівши, в якому становищі опинилася, попрощалася з дітьми, сплакнула разом з ними й того ж дня, полишивши квартиру, яку винаймала в сільської господині, подалася з валізкою в руці до Тустані, сподіваючись якщо не на допомогу, то хоча б на пораду від повітового провідника ОУН Богдана В'язівського, який щойно повернувся додому, відбувши дворічне ув'язнення в Березі Картузькій, запідозрений у справі вбивства міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького і звільнений за браком доказів причетності до справи.