— Ти пішов би собі, Фільку, надвір з тою махоркою, тут і так нема чим дихати, — чемно зауважив буфетник.
— А онтой фраєр курить, і ти нічого… — показав Філько на Ігоря.
— Е–е, вибачай, то письменник.
— А я румунський король! — зареготав Філько. — Хоча коли ходить о стислість, то всі румуни — мудаки.
— Звідки ти це взяв?
— Про це всі знають, крім тебе.
Втім до кнайпи увірвалася кульгава жіночка й залементувала:
— Дайте калимчика, й піду далі, бо маю справу на базарі Леніна…
— Почекай, Каролько, — так само спокійно відказав буфетник. — Ще–м нічого не вторгував.
Й тієї миті Філько й Каролька шанобливо розступилися: до кав'ярні увійшов панок у чорному камзолі, з гнутою паличкою, почепленою на зап'ясті лівої руки, зняв з голови круглого мельоника й, вимахуючи ним наліво й направо, вимовляв статечно:
— Вітаю, шановне панство, padam do nog![5]
Він підійшов до свого столика, за яким сидів незнайомий клієнт, хвилину оцінююче приглядався до нього, потім привітався, як з давнім приятелем, довго термосив Ігореві руку, приязно заглядаючи у вічі, й нарешті заговорив:
— Сподіваюся, що буду мати з ким витяти балак… По вас бачу, що захочете політикувати, бо ця шантрапа, — показав на Філька й Карольку, — мене за ніц має…
Ігор посміхнувся, зрозумівши, звідки взялося в цього пана таке чудернацьке прізвисько, й наготувався слухати.
— То напевно чули–сьте, — розпочав свій політичний монолог пан За–ніц, — бо всі вже знають, який трафунок стався вчора на пляцу біля Єлизавети. Наказав, прошу вас, якийсь партійний начальник з магістрату зняти хрести з костьолу, а їх аж три на трьох вежах, й пообіцяв велику плату відважному, якщо такий знайдеться… І таки знайшовся: хто не знав того обірванця Антошка, котрий навіть у будні на порозі храму простягав руку за ялмужною — такий собі гувняк, старе пудло… То заліз він на одну вежу, зламав хреста, це саме вдалося йому зробити і на другій, а на третю сам Господь палець поклав. Зумів безбожник тільки зігнути того хреста, та посковзнувся, гепнувся на землю, аж луна пішла містом… То питаю вас, добродію, як професійний політик: я за Польщі всі газети перечитував, а «Діло» принумеровував, то трохи розуміюся на політиці, а тут здецидуватися не можу: то був нещасний випадок чи Божа кара?
— Божа кара, — підтвердив Ігор, не задумуючись.
— О, я знав, що ви так скажете, poznac pana pocholawach![6] Я лишень глянув на вас і второпав, з ким маю справу… Ви мудрий чоловік, ви… що так скажу — болящий нерв нашої ідентичності! — пан За–ніц аж очі закотив від задоволення, що йому вдалося висловити таку складну й мудру думку.
Буфетник поставив перед паном За–ніц тарілку з оселедцем і пішов собі, однак його зупинив обурений оклик політика:
— Ви лишень подивіться, він мене за ніц має! Прошу ласкаво подати келих бургундського!
Буфетник слухняно підніс йому склянку червоного вина й при тому сторожко глянув на двері, перед якими стояв високий чоловік з гітарою в руках. Гітарист бренькав пальцями по струнах й, заходячи до середини, наспівував знайому мелодію пісні «Порвались струни в моїй гітарі…»
Буфетник підбіг до столика й шепнув Ігореві:
— За музику будете платити окремо.
А тоді почалася забава. Буфетник підносив завсідникам і музикантові чарки з горілкою, гітарист, зарослий, із синіми мішками під очима, рвав струни й співав надривним голосом: «Бувай здорова, я від'їжджаю, а шарабан свій я покидаю…», струна насправді обірвалася на гітарі, й музика стихла, та розохочена компанія увійшла в шал. Філько грав на носі й наспівував: «Аркан дудка, всрався тутка, взяв на гралі, поніс далі»; крива Каролька танцювала вихилясом й перебивала Філька своєю пісенькою: «Сама собі господиня, сама собі пані, кому схочу, тому дам свеї волохані!»; пан За–ніц диригував бамбуковою паличкою, й пилюка піднялася стовпом аж до стелі; Ігор підвівся з–за столика, маючи намір вихопитися з цього бедламу, підійшов до прилавка, щоб розплатитися, й тут зустрівся очима з гітаристом, який стояв поруч з буфетником.
Був це Аркадій. Він схопив Ігоря за плече, потягнув його до себе, завів у підсобку й прошипів:
— Ти чому не признаєшся до мене, дзьобаний доморосе!
Ігор вивільнився від Аркадія, відсторонив його і аж тепер по–справжньому впізнав: з–над синіх підпухлин із посірілого від алкоголю обличчя світилися баламутні гарні очі, перед якими не могла встояти жодна жінка, і співчуття, змішане з гнівом, заворушилося в Ігоревій душі, зло, яке цей чоловік заподіяв, скоробило його, й він не прийняв простягнутої Аркадієвої руки.