„Убога людина пробує своєю скудною мислію міряти силу Божу, не відаючи того, що лише з досвіду життя праведного, а ще з книг мудрих можна прийти до Бога невидимого, оже мисль праведника летить вище взгляда і міряє те, чого не бачать очеса“».
Розділ десятий
Ігумен Миколай Конрад вранці вийшов з плебанії і, як кожного ранку, творив молитву перед притвором храму. В його щиру розмову з Господом, супроти волі, вклинювались побічні помисли, які він, мов докучливих мух, відганяв від себе, були ж бо вони далекі від високої слави Бога, хоча, певне, й угодні Творцеві, та все ж заважали йому наблизитись до небесного Провидіння, прісно–буденними будучи.
Діймала ігумена думка про лінивість ченців на роботах у монастирському городі, про недбале навчання новіціїв у школі, про неохайне оздоблення священних книг, про надбання до храму дорогої церковної утварі й іскусно вимальованих образів для нового іконостасу, який мав би утішити й до християнської віри ревніше прихилити прихожан із сусідніх із Страдчем сіл і хуторів, та найпаче — викликати побожний подив у Володимирського вікарія преподобного Йова, який пообіцяв відвідати Страдчівський монастир після Провідної неділі.
Однак найцупкіше чіплялася його мозку думка: чи допливли лушпайки писанок до Дністра й чи побачив їх прочанин Пантела Маломужний; в душі ігумена теплилася надія, що таки прибуде колись приятель до Страдча, уздрівши на воді великодню звістку, — якщо Господь ще тримає його при житті.
Й таки зовсім не вдалося ігуменові щиро помолитися: стоячи на Страдчівській горі біля порога церкви, він глянув униз і побачив, як із печери, тягнучи за собою двоколісного візка, вийшов чернець Ізидор — той, що ради спасіння душі по шию закопував себе в землю й, вивільнений ігуменом, щиро покаявся за вчинене святотатство, — чей посмів прийняти тяжчі, ніж Христові, муки. Тепер чернець завдавав собі набагато легшу покуту: дбав про порядок і чистоту в келіях, про сумлінність монахів у праці та про збереження в належному стані щойно вичинених і вже списаних пергаментів. Візочок був вивершений протлілими сувоями й запліснявілими книгами — десь–то Ізидор познаходив їх у келіях й задумав до візитації преподобного Йова розчистити печерні лабіринти… Ігуменові Конраду стала підозрілою така запопадливість ченця, він окликнув його, й Ізидор зупинився. Віддано дивився ігуменові у вічі з незгасною вдячністю за визволення з глиняної ями, а ще сподівався почути від нього слова похвали за ретельну службу, та враз зніяковів під осудливим поглядом наставника й зовсім урешті розгубився від його грізних слів:
— Ти що чиниш, негіднику?!
Ігумен Миколай почав виймати з візочка пергаментні сувої та книги, розгортав їх, придивлявся й охав від обурення, називаючи вголос заголовки письмен:
— «Історія Юдеї» Йосифа Флавія… «Палея толковая»… «Топографія» Козьми Індикоплова… «Ізмарагд» Йоана Златоустого… «Ізборник» Святослава… Де ж ти познаходив ці скарби, брате Ізидоре?
Чернець був вельми тим здивований, що ігумен називає скарбом прогнилий мотлох, й, не відчуваючи за собою провини, відказував, незворушно дивлячись у очі Конрадові й усе ще чекаючи заслуженої похвали за дбайливість.
— Усе це сміття, ваша святосте, гнило, замуроване в келії преподобного ігумена Йоакима, який покинув монастир, коли на наш край просунули татари… А я розмурував ту келію, бо гнилим сопухом тягнуло з неї, і як добрався досередини, мало не зімлів, побачивши закожушений смердючою пліснявою той непотріб, ще й блідими псюрками, схожими на опеньки під дубовим пнищем, порослий…
— Господи! — сплеснув у долоні ігумен й далі знімав з візочка пергаментні сувої й книги. — Прости йому, Боже, бо не відає, що чинить. А якого книголюба ми втратили — чи десь живе ще премудрий книжник Йоаким, який стільки скарбів поназбирував? А я досі нічого про це й не знав… Що ж це за манускрипт? Таж «Остромирове Євангеліє» 1056 року, ще за життя Ярослава Мудрого списане… А це що? «Київський літопис», складений у Видубецькому монастирі! — ігумен почав гортати манускрипт і враз захав: — Боже праведний, та це ж «Слово о полку Ігоревім»!.. Й куди ти зібрався вивозити це добро, бовване?
— Щоб у яру прикопати… — знизав плечима чернець й зовсім стерявся від вигуку ігумена.
— Saneta simplicitas![7]
Ігумен звелів ченцеві відвезти книги до плебанії й сам надовго засів над ними, впорядковуючи уцілілі, а понищені відкладав набік для оправи й переписування. Він викликав до себе юних новіціїв, які навчалися при монастирі, віддав їм манускрипти для інтролігації, а «Київський літопис» залишив собі, зело зацікавившись оповідкою незнайомого письмовця про похід Ігоря Святославовича на половців, яка, в іскусному слові втілена, звучала, коли читав її уголос, — немов божественна ораторія.