— Містере Енґус, — непохитно промовила вона, — перш ніж ви знову зробите якусь нісенітницю, я хочу коротко розповісти вам про себе.
— Я в захваті, — серйозно відповів Енґус. — Якщо ви хочете розповісти про себе, то відразу розкажіть і про мене.
— Ой, притримайте свій язик і послухайте врешті, — сказала вона. — Мені немає чого соромитися і навіть немає про що особливо шкодувати. Та що ви скажете, коли дізнаєтеся, що зі мною трапилося щось, що мене не надто цікавить, але переслідує, ніби нічне жахіття.
— У такому разі, — серйозно відповів чоловік, — я принесу назад цей торт.
— Ви спочатку вислухайте мене, — наполягала Лавра.
— Треба почати з того, що мій батько був власником готелю «Червона риба» в Ладбері, а я працювала в барі.
— А я стільки разів дивувався, — сказав він, — чому в цій кондитерській панує такий християнський дух.[6]
— Ладбері — це сонна, дрімуча діра в одному зі східних графств, і в «Червону рибу» приїжджали лише комівояжери, а ще заходили відпочити найогидніші люди, яких ви тільки можете уявити, та навряд чи зможете. Я маю на увазі малих лінивих людців, котрі ще мають на що жити, нічого не роблять, лише тринькають гроші в барах або роблять ставки на перегонах, вони погано одягнені, хоча справжній бідняк набагато кращий за них. Та навіть ці нещасні молоді негідники не надто часто відвідували наш дім. Двоє з них, котрі з’являлися частіше, були ще гірші за решту. Обоє грошовиті, в обох завжди ледачо-стомлений вигляд і розкішний одяг. Та я все ж шкодувала їх — мені видавалося, що вони внадилися до нашого малого невибагливого бару, тому що кожен з них мав невелику ваду, одну з тих, над котрими любить посміятися кожен селюк. Це навіть були не вади, а радше дивацтва. Один з них був на диво низький, чимось схожий на карлика або найменшого жокея. Зрештою, не мав нічого спільного з жокеєм, у нього була чорна голова, добре підстрижена борідка, яскраві очі, ніби у птаха, він дзвенів монетами в кишенях, подзенькував золотим ланцюжком від годинника й завжди надто старанно одягався — як джентльмен, щоб видаватися таким. Та його не можна назвати дурним — він був нероба і мав здібності до тих штучок, з котрих немає ніякої користи. Це були своєрідні фокуси: наприклад, робив феєрверк із п’ятнадцяти сірників, котрі запалювалися один за одним, або вирізав з банана кілька ляльок, що ніби танцювали. Його звали Ізидор Смайз, і я ніби зараз бачу його темне обличчя, так ніби він підходить до стійки й робить кенгуру з п’яти сигар.
Інший був мовчазніший і звичайніший за Смайза, та чомусь лякав мене більше, ніж він. Цей був дуже високий, худий і світловолосий, мав високе перенісся, його навіть можна було б назвати гарним, якби не був схожий на примару: у нього була настільки жахлива косоокість, що подібної я ніколи ані не бачила, ані навіть не чула про таку. Коли дивився просто на вас, то ви ніколи не знали, куди він насправді дивиться й що бачить. Ця потворність озлобила бідного хлопця. На відміну від Смайза, котрий завжди був готовий до своїх мавпячих фокусів, Джеймс Велкін (а так звали цього косоокого дивака) лише попивав біля нашої барної стійки й прогулювався по пласкій сірій околиці. Я думаю, Смайз теж трохи переймався своїм низьким зростом, хоча він тримався краще. І от якось вони обоє мене здивували й навіть злякали — того самого тижня обоє попросили моєї руки.
Тепер я розумію, що тоді зробила дурницю. Та опісля ці химери були ніби моїми друзями, і я боялася, щоб вони не подумали, що відмовляю їм через їхню жахливу потворність. І тоді я, щоб замилити їм очі, сказала, що ніколи не вийду заміж за когось, хто неспроможний самостійно пробити собі дорогу в житті. Я сказала, що це мій принцип і я не можу жити за гроші, котрі хтось отримав у спадок. Через два дні після того, як я сказала все це, маючи найкращі наміри, почалися неприємності. Спочатку я довідалася, що вони обоє вирушили шукати щастя, ніби в якійсь дурній казочці.
І от з того часу я ніколи не бачила нікого з них. Але отримала два листи від малого Смайза, і вони були хвилюючі.
— А про іншого ви щось чули? — запитав Енґус.
— Ні, він ніколи не писав, — відповіла дівчина, трохи засумнівавшись, — у першому листі Смайз лише писав, що він пішки вирушив з Велкіном до Лондона, та Велкін був добрим ходаком і малий Смайз ніяк не встигав за ним, тому вирішив відпочити біля дороги. На щастя, його підібрали мандрівні артисти й частково тому, що був карликом, частково тому, що справді був нещасний і малий, доволі швидко залучили до своєї справи. Його взяли в «Акваріум» показувати якісь фокуси, не пам’ятаю, які саме. Ось це було в першому листі. Його другий лист був ще більш приголомшливий. Я отримала його минулого тижня.