Я бачив мазовецького князя Генрика, який виступав на турнірах,— відповів Збишко.
Не за те його треба ганити, що виступав на турнірах,—відповів абат, підіймаючи вгору пальця — а за те, що оженився, і до того ж нещасливо, бо fornicariamі bibulam узяв mulierem, котра, кажуть, замолоду Bacchum adarabat а до того ще й adultera була, аз цього не могло вийти нічого доброго.
Тут він зупинив коня і став повчати ще з більшою поважністю:
Хто має женитися й вибирати uxoreт[1], той дивитись повинен, щоб була богобоязна, доброзвичайна, хазяйновита і охайна,— все це, крім отців церкви, радить також один поганський мудрець Сенека. А як же ти вгадаєш, чи добрий вибір зробив, коли не знаєш гнізда, з якого береш собі довічну подругу життя? Бо другий мудрець господній каже: Pomus поп cadit absque arbore... Курча таке, як і квочка, яка мати, така й дочка... А тому, грішний чоловіче, научайся, що жінку треба шукати не далеко від дому, а близько, бо як візьмеш злу та норовисту, то не раз від неї наплачешся, як плакав той філософ, коли йому сварлива жінка aquam sordidam на голову спересердя вилила.
Іп saecula saeculorum, amen! — в один голос гукнули мандрівні клірики, які завжди так відповідали абатові, не турбуючись про те, до речі ця відповідь, чи не до речі.
Всі зосереджено слухали абата, дивуючись з його красномовства та глибокого знання священного письма. А він, здавалося, звертався не тільки до Збишка, а головним чином до Зиха і Ягенки, немов їх спеціально хотів навернути на путь істини. Проте Ягенка зрозуміла, в чому річ, і уважно поглядала з-під довгих вій на хлопця, який нахмурив брови й похилив голову, ніби глибоко обмірковував те, що чув.
За хвилину всі рушили далі, але їхали вже мовчки; а коли показалася Кшесня, абат лапнув за пас, повернув його так, щоб зручно було вхопити за руків'я меч, і сказав:
А старий Вільк з Бжозової, мабуть, з добрим почтом приїде.
Напевне, — підтвердив Зих,— але слуги щось там казали, ніби він захворів.
Один з моїх кліриків чув, що він має напасти на нас після меси коло корчми.
Не зробить він цього без попередження, та ще після святої меси.
Нехай же його бог оброзумить. Я війни ні з ким
не хочу і покірно терплю кривди.
Він оглянувся на своїх шпільманів і сказав:
— Не витягати з піхов мечів і пам'ятати, що ми слуги
божі, а коли ті почнуть першими, тоді лупіть їх!
Збишко їхав поруч з Ягенкою і розпитував її про
справи, які його головним чином цікавили.
—Чтана і молодого Вілька ми напевне застанемо в Кшесні;— сказав він.— Ти покажеш мені їх здалека, щоб я знав, які вони.
—Добре, Збишку,— відповіла Ягенка.
—Перед месою і після неї вони, напевне, з тобою зустрічаються. Що вони тоді роблять?
—Слугують мені, як уміють.
Не будуть вони сьогодні слугувати, розумієш? Вона знов покірно відповіла:
—Добре, Збитку!
Дальшу розмову їм перебив стукіт дерев'яних калатал, бо в Кшесні не було ще дзвонів. За хвилину вони доїхали до костьолу. З юрби, що чекала меси, одразу виступили наперед молодий Вільк і Чтан з Рогова, але Збишко випередив їх — перш ніж вони добігли, він скочив з коня і, схопивши попід боки Ягенку, зсадив її з сідла, потім узяв її за руку і, виклично поглядаючи на них, повів у костьол:
Напривході в костьол Вілька і Чтана ждало нове розчарування. Вони обидва поспішили до кропильниці і, вмочивши в ній руки, простягнули їх до дівчини. Але те саме зробив і Збишко. Ягенка доторкнулась до його пальців, потім перехрестилась і разом з ним увійшла в костьол. Тоді не тільки молодий Вільк, але і Чтан з Рогова, хоч і мав убогий розум, збагнув, що все це було зроблено навмисне, і обох їх пойняв такий дикий гнів, що їм аж волосся почало їжачитись під понтликами. Проте в них залишилося стільки самовладання, що вони побоялись кари божої за свій гнів і не пішли в костьол. Натомість Вільк одскочив від кропильниці й помчав, як шалений, цвинтарем поміж деревами, сам не знаючи куди. Чтан летів за ним, також не розуміючи, нащо він це робить.
Вони спинились аж в кутку біля паркана, де лежало велике каміння, приготовлене на підмурок дзвіниці, яку мали будувати в Кшесні. Тут Вільк, щоб зігнати злість, яка вирувала йому в грудях і підступала до горла, схопив одну каменюку й почав з усієї сили двигати її, а Чтан ухопився за неї й собі, і вони, шаленіючи від злості, покотили її через весь цвинтар до костьольних воріт.