Выбрать главу

Юрій ЩЕРБАК

ХРОНІКА МІСТА ЯРОПОЛЯ

Сказання історичні, що правдиво змальовують і науково витлумачують різні події, звичаї, міфи, легенди, плітки, химерні факти та житія видатних городян міста преславного українського Ярополя у столітті від початку нової ери двадцятому.

Один у одного питаєм:

Нащо нас мати привела?

Чи для добра? Чи то для зла?

Нащо живем? Чого бажаєм?

Тарас Шевченко

ПЕРЕДНЄ СЛОВО ДО ЧИТАЧІВ МОЇХ БЛАГОЧЕСТИВИХ, КОЇХ ЗАРАДИ СЯ ІСТОРІЯ БУЛА НАПИСАНА

Майже сорок років тому задумав я зладити для вас, друзі мої велемудрі, урочистим і прегарним стилем написаний літопис, аби була се новітня повість швидкоплинних літ міста мого Ярополя. Адже і моє маленьке місто спромоглося на певний внесок у загальний розвиток людського духу й поступу, у чому переконаєтесь, коли познайомитеся з понижчою повістю. Різні, одначе бурхливі події мого життя не давали змоги завчасно сісти до письмового столу і взятися за перо. Та настав нарешті той день, коли зрозумів я, що не можу більше зволікати зі своїми споминами, якщо насправжки хочу, аби ви довідалися про дивні, незвичайні й тепер уже майже забуті події, свідком яких я був. Бо кінчаються довгочасні сутінки мого життя, і вже кручі над Богункою вкрилися снігами, й засклилися лісові озера, і чийсь голос мовить мені: час уже, брате, час! Моє тіло стомилося од нескінченного кружляння по землі, од вітру, холоду, спеки, серце працює з перебоями і ледве витримує сонячні збурення та іоносферні катастрофи. І поволі вмирає в мені, найясніші мої нащадки, той далекий час, коли був я гравцем збірної Ярополя з баскетболу, коли, легкий і звитяжний, проривався з м’ячем крізь найщільніший пресинг, вистрибував над кільцем і невідпорним рухом руки клав м’яч у кошик. Де він, той молодий мій час?! Втомилося не лише тіло, а й мозок. Я задихаюсь од надміру інформації. Коридори мого мозку схожі радше на архіви неіснуючої більше держави – такий самий запорошений спокій, таке саме умиротворене заціпеніння. Але там зберігаються певні надзвичайно цікаві документи, з якими хочу вас сьогодні зазнайомити.

Ось чому сиджу тепер я за письмовим столом у порожньому моєму будиночку. За вікном вітер посвистує, льодяна папороть зростає на шибках, сніги наче хтось полив синькою, земля до ночі вже повертає. Я схилився над білими аркушиками паперу, залишаючи на них ламані старечі рядки. Час од часу я повертаюся до грубки, в якій весело підстрибує полум’я, дивлюся на вогняні язики, і сльози мимохіть навертаються на очі. З горобино-червоними, жовтими, малиновими та блакитнявими язиками полум’я раптом коїтьсл щось незрозуміле: то в непомітному русі вогняних мінливих струменів миттєво з’явиться знайоме мені обличчя, визирне крізь червоні гадючі хвости, зупинить погляд та зникне у своїй закіптявілій криївці, залишивши прослід у моїй душі; то з-посеред іскор та гугнявого голосіння вихопиться якесь слово особливе, саме неначе іскра, – і випалить усе навкруги; то дивну хвильну композицію зрю я в багрощі – якийсь далекий рік з минувшини моєї палаючою намальовкою займеться та й повіється хутко кудись з вітром; то пострілом у конаючих соснових полінцях думка народиться, аж поки її не знищить палахкотюче довкілля, так що й попелу по ній не лишиться...

Отак, читачі мої глибокоповажні, гаразді в науках всіляких та мудрощах! Тепер живовидячки я вам показав, задля чого і як пишу я на схилі віку сю повість, сиріч сказання, легенди, міфи купно з химерними історіями малопримітного міста мого Ярополя. Сею публікацією сповняю по спромозі лише мій тихий обов’язок, який і був єдиною провідною зорею, що присвічувала мені при моїй смиренній праці.

м. Яропіль, року 2000-го,

місяця падолиста дня 29-го

Сказання перше, в котрому мовиться про циркову виставу за участю слона Юмби, сестер Мангуп-Кале, Людини-Без-Рук, клоуна Вольфганга Чжу-Сі, фокусника Василевса та великого мага й чародія Альфреда Макаронова і де ми зустрічаємо також майбутніх героїв повісті нашої, міркуючи одночасно над деякими вселюдськими проблемами.

Року того другого по скінченні Великої війни посуха немилосердна на всій Україні була й шкоди необчисленні починила: збіжжя згоріло й трави, і нестача велика була на хліб, і на сіль, і на сіно, і на м’ясо: а зима ще страшніша прийшла, бо морози люті вдарили на різдво і топити не було чим печі; більшість нашого люду хат не мала, а жила в землянках, бо зондеркоманди перед тим, як піти у свої німецькі землі, села попалили і місто наше Яропіль теж майже все винищили. А що людей вигублено було на війні силу-силенну, то жінок об’явилося багато удових та сиріт – хто в чому вбрані: хто в шинелю ядучо-зелену з ґудзиками олов’яними, хто в пілотку вермахтівську, підбиту заячим хутром, хто в бушлат подертий, а хто й у сукню з мішковини, на якій чорною фарбою надруковані були слова: