А. В. Микитась підійшов до великої хури, що належала котромусь там балагулі, а тепер була замість трибуни. На хуру саме виліз куркуленко Матвій Тур, вклонився громаді, перехрестився й так сказав:
– Товариство православне, земляки! Звиняйте, коли щось не так скажу, але вже, безусловно, вашій комуні каюк. Налетіли білі єнерали, а в них єроплани та орудія, то вже, безусловно, з ними нам не тягатися, з нашими ото пукавками, – він тицьнув рукою в бік кулеметів. – Може, конєшно, я по своїй селянській неграмотності скажу коє-што неправильно, то єсть нєкоториє предмети різних явленій скажу або спереду, або позаду теченія, за що, конєшно, прошу звиняти. Але безусловно, що Денікін роздавить вашу комунію, як пиріжок, що ото діти ліплять з пороху при дорозі. Тож, земляки, збережемо кров нашу та дітей невинних наших! Хай краще іде Денікін, чим, безусловно, народ загине. В його люди, безусловно, образовані – учителя, студенти, гімназисти, вони дадуть Росії порядок, а нам нічого більше не тра... Кінчаймо, громадяни, грати у комунію, награлися – хвате!
Красивий був чоловік, чорновусий, на Ризькому фронті воював у чині унтера, а зараз у синю чемерку вбрався й чоботи любив, щоб блищали.
Гомоном озвався натовп змарнілий, сірошинельний. Прилетів з-за дерев гуркіт канонади, наполохавши коней, бо мало тут було справжніх кавалерійських, все більше сумирні селянські конячини. Ступив тоді на хуру Коробка Юхим – молодий зарізяка з куреня смерті другого охочекомонного полку. Після поранення він лишився у Ярополі, а тепер, бач – оклигав.
Вклонився на всі боки гарно й так рік:
– Брати-українці! Оточили нас люті вороги наші – золотопогонники, сволоч охвіцерська! Хочуть лани українські залити кров’ю нашою і небо затьмарити димом спалених наших хатів! Нам нема чого робити в цьому місті, бо це чуже для нас місто, а справжня Україна там починається. – Коробка повів рукою туди, де за Богункою сині ранкові облоги лежали у багні та висипному тифі, і всі туди теж подивилися. – Киньмо, брати, це осоружне місто і полетимо у степ, вогнем пройдемо крізь вороже кільце, піднімемо прапори наші сонячно-небесні, з братами з’єднаємось, які виборюють для нас українську державність!
Ще бабахнули шестидюймівки з того боку Богунки, натовп стишено думав свою чорну думу; мій батько теж стояв у тому натовпі, серед повстанців, а з ним дядько Василь, котрий помер від дистрофії у 1933 році, – жили вони тоді на передмісті, коло польського фільварку, там, де нині авторемонтні майстерні. Дядько Василь надів того ранку сталеву каску з кумедними крисами-єдиний він був серед повстанців у шоломі французького зразка, привезенім з фронту. Донедавна жінка дядька Василя квасолю у касці тримала.
А на хуру вже відомий нам А. В. Микитась вистрибує. Звично рукою сягає у ліву внутрішню кишеню – по промову, надруковану на машинці, де кожна цифронька узгоджена та перевірена, по ту промову, що завжди починається однаковісінько: “Дорогі товариші! У знаменний час відбувається наша нарада...” – та вчасно схаменувся.
Виголоднілими очима дивилися на нього повстанці, неголені й жорстокі.
Тоді Андрій Васильович пожмакав ту друковану промову, розстебнув ремінці, скинув портупею, шаблю та наган – у повстанців від подиву аж дух перехопило, – потім повільно поодпинав ґудзики на френчі, жбурнув френч на закаляну хуру, витяг зі штанів сорочку, підняв її, заголивши тіло, і спиною до людей повернувся. Страшна була спина у А. В. Микитася в 1919 році. Наче хтось плугом пройшовся по ній, виоравши криваві борозни. Всі мовчали, тільки на супротилежному кінці майдану плакало мале лоша, руде й тремтливе, в якого вчора мамця загинула.
– Ось вона, ваша українська державність! – крикнув Микитась, до людей лицем повертаючись. – Ось вона, ваша ненька Україна, ваші гетьмани і гайдамаки! Чи ти часом, парубче, у державній варті не служив? Бо я великі щоти з нею маю. Ні? Тоді спочатку навчись соплі підбирати, а потім державність будуй. А ти, Матвію, скільки землі держиш? Га?
– Сім десятин, – кинув Тур.
– А до сімнадцятого года скільки мав?
– Дві з чвертю.
Микитась зіскочив на землю, взяв віжки – з голоблі ізняв – підійшов до чорновусого унтера та й тицьнув йому у руки. І сказав, щоб всі почули:
– Піди он на тому дереві повісся, сучий сину, поки не пізно. Бо прийде Денікін, спочатку шкуру здере, а вже потім повісить.
І знову на хурі стоїть наш А. В. Микитась і мову мовить свою далі:
– Ми нікуди не підемо з цього міста, бо то є наше місто, місто наших батьків і прадідів, то є Україна! І ми ніколи не складемо зброї, бо то є зрада і безчестя... Люди! Не вірте ніколи переможцям! Бо ваші дерева вони спиляють собі на дрова! Вірте тільки у власну перемогу. У денікінському морі, мов острів пролетарської революції, піднімемо ми наші червоні комуністичні прапори! Хто дав вам землю? Скоропадський? Ні! Петлюра? Ні! Денікін? Ні! Вам дала землю Радянська влада. Тут наша земля, наші діти, могили наших батьків. І тут ми боронитимемо всесвітню революцію. Від імені революційного комітету я проголошую Яропільську повстанську республіку! Земля в ній належить довічно вам, хліборобам. Фабрики, (тут він подумав, що фабрик – гай-гай! – справжніх у Ярополі поки що немає – хіба що свічний завод єпархіальний та олійниця), фабрики належать вам, робітникам. Ми запалили малий вогник, але він, мов полум’я, охопить увесь світ. Комуна електрикою засяє на горизонті віків. Енергомашини вийдуть на ваші вільні лани, дирижаблі засіють небо, неначе море кораблі!