– Вони завжди стоятимуть перед тобою на колінах! – вигукнув зі злістю Дворжак. – Вони будуть цілувати твої ноги, але тобі від цього не легше! Честь країни, твоя гідність вищі за всі їхні зойки та сльози. Їм наплювати на тебе, на твою власну долю, їм потрібна лише твоя кров. А ти, жалюгідний слизняк, слухаєш, замість того щоб послати їх...
На прикордонному КПП молодий лейтенант, перевіривши документи Дворжака та Гамалії, взяв під козирок, а потім сказав:
– Що ж ви, товаришу Гамалія... Ми так за вас уболівали...
– Так вийшло, – похмуро сказав Ярослав. – Бокс – це така річ.
– Щасливої дороги, -взяв під козирок прикордонник. Так вийшло. Так вийшло, й тут нічого не вдієш. Бо ввечері,
перед самим від’їздом у Відень, коли вони були в Ярополі, а Вячек на кілька годин покинув його, щоб зібрати валізку, до Ярослава постукала якась жінка. Коли вона увійшла до передпокою, він одразу зрозумів, з чим вона прийшла: нещастя накладає на всіх людей однаковий відбиток. Існує стандартна візитна картка нещастя, він останнім часом надто часто бачив ці картки.
– Благаю, – сказала жінка й упала на коліна, стара, в потертому пальті, з клунком у руках. Вона приїхала з Кемерова, де з сином її, який працював на металургійному комбінаті, сталося нещастя: його обілляло розпеченим металом під час плавки, й тепер він лежав у нротиопіковому центрі. Лікарі сказали, що марні всі їхні спроби врятувати йому життя, хлопець безнадійний. Вона витягла фото сина і показала Ярославові: гарний хлопець, тільки-но прийшов з армії, одружився, є дочка, не п’є й не курить.
– Я не можу, ви мені вибачте, – сказав Ярослав, – я зараз від’їжджаю, ніяк не можу. – Він посоромився сказати, куди й навіщо він їде, бо стара, нещасна жінка все одно його не зрозуміла б – що то є для неї Відень, урочистий марш, гімни, різноколірні прапори, синій ринг та елегантне мордокалічення. Бо тільки одне вона розуміла в цьому світі: її син помирає. Вона знову впала на коліна, клунок розв’язався, і з нього висипалися немудрі її пожитки: мильниця, гроші, загорнуті в хустку, шматок дешевої ковбаси та кусень хліба, гумова іграшка – лікар Айболить, куплена, мабуть, для онучки, старі окуляри та пошарпаний паспорт. Тоді Ярослав одягнувся й побіг з жінкою на станцію переливання крові.
– Знаєш, де я маю весь твій гуманізм? – вигукнув Дворжак. Вони під’їздили до Ярополя: світало, й холодне ясне місто купчилося на пагорбі в кристалічно-синьому супокої. – Я плював на всі гуманізми! – гнівався старий: -Досить тягав я на свою голову оту падлюку Кабачека... Досить! У кожного є своє призначення в житті. Твоє призначення бокс. Це єдине, що ти вмієш у цьому світі. А ти поліз у знахарі, у цілителі. Мільйони людей дивилися на тебе, уболівали за тебе, вони вірили тобі, а ти їх зрадив. І мене ти зрадив. Так, зрадив! Правильно наворожив тобі цей Альфред Макаронов. Ти підвів усю країну. Бо ти слинтяй, соплі розвісив... Хочеш під всіх руки підкласти! Не вийде, хлопче!
– Чого ти кричиш? – сказав Ярослав. – Ще не все втрачено. Скоро буде матчева зустріч, я підготуюсь і поб’ю цього Майснера. Ось побачиш – поб’ю.
Вони в’їхали в місто, яке ще спало.
– Прощай, – сказав старий біля свого будинку.
Він навіть не подивився на Ярослава.
– Коли тренування? – спитав Ярослав байдужим тоном. Дворжак відповів не одразу. Відніс валізку, прикрашену
яскравими готельними наліпками, до дверей, повернувся, забрав з сидіння портфель і, не дивлячись на Ярослава, буркнув:
– Завтра о дванадцятій. Тільки дивись...
Ярослав захлопнув дверцята “фольксвагена” й поїхав на Головпоштамт замовляти розмову з Кемеровом.
Сказання дев’яте, що містить у собі інформацію про мандрівку дирижаблем на південь України, даючії одночасно об’єктивний опис різних важливих подій 1643 року, серед яких варто хоча б згадати літературний авторів диспут з Юсуфом-пашею, капітаном невільничої галери.
Все почалося від того, як звернувся до мене директор Археологічного інституту з проханням виїхати негайно в район Херсонеса, де’знайдено було велику мармурову плиту з викарбуваним на ній давньогрецьким написом, в якому згадувалось наше місто Яропіль. Зміст напису був такий таємничий і сенсаційний, що потрібна була консультація історика, добре обізнаного з різними, часто-густо суперечливими джерелами, б яких мовилося про заснування Ярополя. Я охоче пристав на таку пропозицію, тим паче що мав я на гадці трохи одпочити в Криму після зимової хвороби, бо тамтешній клімат живлющий для мого підупалого здоров’я. Отож, давши телеграму директорові Археологічного інституту, став я лаштуватися у дорогу та запросив небожа свого, Ярослава Гамалію, супроводити мене у подорожі. Ярослав (він давно вже полишив бокс і став лікарем) радо погодився.