Ми вирішили полетіти до Криму на чотиримісному дирижаблі типу “Комета”, бо немає, як на мене, нічого ліпшого за мандрівку саме на цьому виді літальних апаратів. Маленький атомний реактор надійно забезпечував нас необхідною енергією, зручні салони робили подорож приємною, наявність бібліотеки на борту давала змогу працювати в дорозі, а невелика порівняно швидкість та незначна висота польоту дозволяли милуватися краєвидами весняної землі.
Вранці четвертого травня дирижабль наш повільно піднявся з мого подвір’я, і ми пішли на прощальне коло над Ярополем. З висоти чотирьохсот метрів патріархально і неквапливо розгортало свої сторінки місто; наче хтось недбало жбурнув жменю старих кам’яниць на прибогунчанські пагорби – лише новочасні хмарочоси у центрі Ярополя вишикувались, мов пласкі алюмінієві запальнички; у різних кінцях міста позасвічувались маленькі сонця – бані старих церков, вкриті тонкими пластівцями золота; похмурий мур фортеці Потоцького малював літеру “О”, таємний, нерозшифрований до часу моєї подорожі криптонім, звернений колись до птахів і хмар.
Стояла найкраща година в житті землі: смуги теплого повітря доносили до нас пахощі заплавних лук, що зеленими, звогченими раменами горнулися до рік; по тихих заводяя повзли повільно селянські дубки, навантажені свіжоскошеною травою; власники човнів, не кваплячись, вигрібали єдиним своїм веслом, від чого по воді бігли концентричні кола, мовби викувані небесними ковалями зі срібла; земля поверталася під нами у відтінках синьої імлистої барви, що сповнила виднокруг. Цю землю наче хтось сконструював зі строкатих геометричних елементів, з яких будується просторовий світ – з квадратів, прямокутників, еліптичних площин, міцно припасованих одне до одного шляхами та темними кордонами лісосмуг; та не було креслярської одноманітності у цій картині, бо крізь усі штучні структури проглядали споконвічні форми землі, визначені бігом сонця та вітру, плином води та часу. Наш повітряний диліжанс вільно ширяв над степом; десь вдалині залишалися великі промислові комплекси – вогняні задимлені острови, звідки вітер приносив гіркий сірчаний присмак димів металургійних комбінатів.
Ми повернулися до салону. Ярослав почав був поратися з обідом, а я пішов до пілотської кабіни; сів за штурвал, начепив навушники, визначив на карті наше місцезнаходження. У навушниках лунала писклява скоромовка морзянки; передавали щось нудне, що не мало з нашим рейсом нічого спільного, і я ввімкнув радіомаяк. Я дуже люблю керувати дирижаблем – це дає ні з чим не зрівнянне відчуття свободи і заспокоєння: тільки у дитячих снах людина інколи відчуває щось подібне – той тихий лет крізь неіснуючі світи. Маяк транслював програму “біг-биту” – напівзабутої музики, яка зворушує тепер хіба що бабунь у плюшевих салопчиках: це дівчата моєї далекої молодості – колись вони на вечірках хвацько витанцьовували бугі-вугі та рок-н-рол; коли прокручують старі кінохроніки, показуючи ці кумедні стародавні танці, у залі вибухає регіт, і тільки бабусі у плюшевих салопчиках витирають крадькома сльози... Щоп’ятнадцять хвилин плівку з музикою зупиняли і диктор читав комюніке про стан здоров’я Едмонта Монтгомері – першої в світі людини, голову якої пересадили до тулуба молодого хлопця, котрий загинув під час автомобільної катастрофи, діставши тяжку травму черепа. Монтгомері почувався добре, потроху звикаючи до свого нового тіла: єдине, що дратувало його, – невправність пальців. Едмонт був джазовим піаністом і тепер вимагав від страхової компанії сплатити йому видатки за втрату працездатності. Я витиснув штурвал від себе, і ми м’яко стрибнули додолу, ніби на велетенській гойдалці. Тепер ми йшли на висоті триста метрів. Земля наблизилась, наче ми піднесли до неї збільшувальне скло.
Серцем я був вже на березі Понту Евксінського, серед напівзруйнованих колон іонійського ордера, що сиротливо стирчать під бляклим небом Севастополя, неподалік матроських цвинтарів та хрипких гудків Карантинної бухти.
Ми помалу летіли цілу ніч, чергуючись з Ярославом. Рано-вранці побачив я вкритий червоними зблисками сталевий простір, який виповнював увесь горизонт. Це було море.
Ми висіли над диким узбережжям десь у районі Одеси. Руді стрімкі береги акварельно малювалися у вранішньому повітрі. Червоняста глиняна смуга, якої торкався прибій, встелена була білястим, з’їденим солоною водою камінням. Було щось у цьому мовчазному пейзажі від настрою картин Іва Тангі. Метафорами самотності блукали по берегу великі чайки. Я помітив ярок, який перерізав стрімчасту лінію берегів, і пішов на посадку. Тут, у ярку, під мережистою тінню південних акацій, розташували ми наш дирижабль, примочувавши його якорями до землі. Ми вирішили трохи перепочити у цих відлюдних місцях, аби десь посередині дня зробити останній стрибок до Херсонеса. Час починався спекотний, і море лежало незворушне, мов шар прозорого зеленкуватого скла, привареного до берега ледь помітним швом прибою. Поснідавши, ми роздяглися з Ярославом і в купальних костюмах рушили на каміння. Я замилувався своїм супутником: хоч він і кинув давно бокс і погрубшав з тих часів, але все одно в його тілі були антична гармонійність та спокійна, врівноважена міць. У пошуках зручного місця досить далеко відійшли ми од стоянки дирижабля. Ярослав спробував воду і сказав, що вона навдивовиж тепла і що можна купатися, Я не повірив, але справді вода була надто тепла для цієї пори року і для цих широт. Зраділі; шубовснули ми у воду, розполохавши великі зграї бичків, які паслися коло берега. Потім лежали, зморені, на гарячому камінні, заплющивши очі,.прислухаючись до карликових дзвонів, шурхотів та дискантних голосів, що бриніли всередині нас, мовби перетворилися ми на дві великі порожні мушлі, в яких знайшли притулок морські сплески.