А з кулькою Макаронова кояться якісь несамовиті речі. Вона більшає у нас на очах, набирає неземної краси, і тепер несила відвести від неї погляди, бо в тій голубій сфері з’явилися далекі постаті. Щось там відбувається, не бачене нами, але бажане, те, за чим спрагли наші душі.
– Ви забули ваше минуле. Ви його викреслили з своєї пам’яті, і тепер ваша пам’ять – це чистий аркуш паперу, на якому я напишу свої слова, – лунає голос великого мага й чародія Альфреда Макаронова. – Немає вашого минулого, стільки майбутнє.
Зовсім великою куля зробилася, як аеростат, і легко тримає її однією рукою Альфред Макаронов. А всередині тієї кулі – леле! Місто наше у скляних відблисках XXI чи ХХІІ століття – будинки, що вільно висять у повітрі, пласкі й прозорі, мов планктон у світовому океані, дерева, оранжеві від апельсинів. Помаранчеві сонця освітлюють Яропіль, і зникли старі мури та кам’яниці – замість них стоять сталеві суглобові монументи, блискучі труби автострад перетинають місто, а на землі, серед фонтанів і папороті, простують щасливі люди, діти на повітряних велосипедах ганяються за метеликами, матері годують своїх немовлят молоком і запашними соками рослин, червоні риби, виблискуючи золотими боками, п’ють прозору воду, на центральній вулиці Ярополя виросли кульбаби – великі, мов пальми, в їхніх білих волохатих головах заплуталися сонячні промені, і тепер жодна ніч не загрожує нашому місту... Подивилися б ви, що коїлось у ці хвилини в холодному, засміченому насінням та недопалками амфітеатрі! Подивилися б ви на заяснілі щасливі обличчя людей. Багато хто плакав – радість-бо не знала іншого шляху, ніж цей; дехто співав щось дитяче, а С. О. Набатов став підстрибувати і пританцьовувати, мов хлопчик на весіллі, чим ледве не підірвав власний авторитет. Але ніхто в хвилини загального щастя того не помітив. Вималювалися всередині кулі, яку міцно тримав великий маг і чародій Альфред Макаронов, обличчя чоловіка й жінки, а з ними ще й дівчинки. Художник Д. В. Смаглій, член Яропільського відділення Худфонду, потім запевняв, що то була точна копія відомої картини Леонардо да Вінчі “Мадонна Літта”, але йому ніхто не повірив, бо відомо, що на картині Леонардо да Вінчі ніякий мужчина не зображений. Заграв діксилендовий джаз, жінка намалювала пальцем на обличчі чоловіка знаки Сонця й Місяця, і чоловік поцілував її, дівчинка засміялася і випустила з рук своїх квітку, і тут сталося те, чого ніхто не міг передбачити.
– Мамо! Тату! – закричав моторошно підліток, ще майже дитя, що сидів на третій лаві, праворуч від Альфреда Макаронова.
Розштовхуючи глядачів, він вибіг на арену – у солдатській куфайці, кирзових чоботях, виснажений і коротко підстрижений.
– Назад! – крикнув великий маг, обпалюючи хлопця антрацитовим поглядом, але той не звернув на нього уваги і простягнув руку до небесної сфери, яку ще тримав над собою Макаронов.
– Це мої мама і тато!.. – крикнув хлопець. – І сестра... Любою її звали.
– Назад! – з погрозою в голосі повторив Макаронов.
– Але це мої мама і мій тато, – наполягав хлопець. – Це вони, я дуже добре пам’ятаю їх.
Макаронов подивився догори, і куля зникла. Страшний лемент знявся у залі, на підлітка посипалися прокльони і лайки за те, що перервав сеанс, що руку підняв на блакитну сферу .радості, на неземне видіння, за те, що в душі людей знов повернулася мука й спомин. Котрась там з істеричних жінок зайшлася в риданнях, і плач настав великий на землі, але великий маг і чародій застережливо підняв руку, зупинивши нещастя.
– Ти скоїв злочин, – сказав Альфред Макаронов, показуючи рукою на залу. – Ти позбавив цих людей тої радості, якої заслуговували вони за довгі роки крові. Ти розумієш це?
– Тато мій пропав безвісти на фронті, маму і сестричку німці забрали, я тільки-но повернувся з німецьких земель, – не вгамовувався хлопець. – Я мушу їх знайти, бо нікого у мене, крім них, немає. Скажи мені – де вони? Що з ними сталося?
– Ти вперта людина, – холодно сказав Макаронов. – Так-так. Я бачу тебе наскрізь, я читаю твої думки. Невже ти не розумієш, що ця картина-тільки символ щасливого життя, що вона має загальнолюдське значення, бо вона стосується всіх людей у цій залі, не тільки тебе? Це видіння, як справжній мистецький твір, промовляє до кожного з тих, хто сидить тут. Скажіть, маю я рацію чи ні? – звернувся Макаронов до глядачів.
Натовп відповів схвальним гомоном.
– Невже ти думаєш, що в тебе одного нещастя? – вів далі Макаронов. – Як можна з такою егоїстичною впертістю ставити своє маленьке особисте горе над почуттями цілого народу?