Раптом чиїсь дужі руки схопили мене, і я розплющив очі. Наді мною стояло кілька людей, низькорослих і вбраних у дивний якийсь одяг. Вони підхопили мене, поставили на ноги і боляче скрутили на спині руки; коло Ярослава вовтузилося з десяток цих бандюг: кількох він одразу поклав на каміння з розтрощеними щелепами, але нападники швидко накинули на нього аркан, і через кілька хвилин мій небіж був також “сповитий”. Все це сталося так блискавично, що ми навіть не встигли перегукнутися. Бійка відбувалася в повній тиші, тільки тупіт ніг можна було почути, важке дихання та стогін когось з тих, хто валявся, розкривавлений, на камінні. Нападники упхнули нам у роти шкіряні чопи й потягли вгору, на плато, що панувало над морем. Все це видалося напочатку мені якимось жахливим абсурдним сном, та це був не сон: боліли руки, все тіло, піт зросив моє обличчя, а поруч стомлено сунули чорнобороді засмаглі люди, котрі тягли нас нагору. У них були дикі, змучені обличчя. Тепер тільки роздивився я, що нападники вбрані в подерті шаровари, шкіряні розхристані жилетки, за поясами їхніми помітив я пістолі з довгими, оздобленими сріблом кольбами, а при боці їм висіли криві шаблі. Цей огидний маскарад обурив мене: ясно, що трапили ми до рук якоїсь зграї хуліганів-містифікаторів, так званих “бичів”, які отаборились на відлюдному березі, тероризуючи туристів – вже кілька разів про таких волоцюг писали газети, і навіть наш великий публіцист С. О. Набатов запропонував з метою збереження повного порядку в місцях масового відпочинку трудящих видавати в районних відділеннях міліції спеціальний дозвіл на право перебування на Чорноморському узбережжі; на його думку, такий захід рішуче зменшив би кількість хуліганів у цих ряснодарних краях; та його пропозиція, на диво, не знайшла значного відгуку з-посеред широких верств населення.
Тим часом ми піднялися на плато. Розбишаки потягли нас до коней, і я подумав, що це надто вже дорогий маскарад.
Нападники кинули нас до коней, приторочивши до сідел ременями, і наш загін дуже швидко – заледве через кілька хвилин – рушив з місця. Десь далеко позаду лишилися той ярок і ті дерева, під якими, непомітний звідси, погойдувався наш дирижабль, ніби мильна кулька, ілюзія, марево недавньої нашої свободи, далекий і нереальний символ сучасності, бо нас оточувала нова жорстока реальність, примітивна і безжальна, мов посвист нагая.
Отаким пекельним робом почався той шлях неочікувано-кайданний, що привів нас з небожем моїм Ярославом на ринок невільників у Кафу, де спродали нас ординці за сто золотих на найкращу галеру Оттоманської імперії, котра перебувала під орудою грізного Юсуфа-паші.
Галера погойдувалася за кілька сотень метрів од берега. Це був прекрасний двопалубний корабель завдовжки 60 футів, визолочений та прикрашений гарним дерев’яним різьбленням. Спереду ебеновий Атлант із золотою бородою підтримував бушприт і дві мідяні котви обабіч кидали жаркі блищики на тіло Атланта; грецький герой, який став рабом звитяжної Оттоманської імперії! Що й казати – цей символ був витриманий у найкращому стилі тої держави, потужність якої відчували на собі сусідні народи.