Назавше запам’яталися мені ринок невільників і той його особливий сморід: здається, наче знаходишся у великому взуттєвому магазині, де шкіри пахнуть гостро і в повітрі висить жовтий підошвений дух. У смердючій куряві, над якою лунав суцільний крик, алалакання, рев верблюдів, у азійській тисняві ніколи не забути мені зойків українських дівчат-бранок, яких назавжди розлучали з батьками; у цій юдолі скорботи й безчестя домовились ми з Ярославом нікому не казати, хто ми є насправді, аби не накликати на наші голови більшого лиха, якщо ж питатимуть – відповідати, що яропільські купці, схоплені ординцями на диких полях. Але ніхто, зрештою, нами не цікавився, не вимагав від нас анкет: тільки подивилися на наші м’язи та зуби, вдарили по руках, швидко сторгувалися, й повели на галеру, до коваля, який закував нас у ланцюги.
Нас з Ярославом прикували до останньої лави на долішньому чердаці для невільників-веслярів; випадковим збігом обставин опинилися ми ближче за всіх до корми, де розташовані були приміщення турецької варти та каюта самого капітана Юсуфа-паші. Ми завше звернені були обличчям до дверей його каюти. По палубі походжав наглядач Гусейн, кривоокий і злий, як собака; він бив нас за найменшу провину. А було нас двісті сорок людей, поневолених з різних земель – українських, польських, волоських, московських, грецьких та італійських. Але найбільше було серед нас козаків-ясирників з України – по десять, по п’ятнадцять років відсиділи вони коло весел, й розплескані долоні їхні стали схожими на незграбні мозолясті коржі, налляті залізом і ненавистю.
За кілька днів вийшла наша галера у чисте море, наладнована багатющими скарбами та військовими обладунками. Повільно віддалявся од нас Кримський берег. Скеляста лінія суходолу пішла під воду, зникла у хвилях, і вже замість берегів вишикувалось на обрії невагоме сніжне пасмо хмар, а галера, полишаючи на воді різне сміття, недогризки яблук та оранжеві лушпайки апельсинів, лягла на курс, і чорні Атлантові груди вкрилися цівками холодної морської води. Два дні ми з Ярославом і ще з кількома новачками слабували на морську хворість, заблювавши геть усю капітанську палубу, за що скарані були кривооким Гусейном. Та старий козак Іван Нечитайло зварив нам терпкого турецького зілля й вилікував од сеї недуги.
На третій день подорожі перед нашими очима з’явився сам грізний Юсуф-паша. Рудобородий, з голубими очима (шкіра у нього, народженого від матері-грекині, була шляхетного білого кольору), капітан вистрибом прокульгав повз нас у чорному, гаптованому золотом камзолі. Він посувався нечутно, мов тінь, а поруч з ним, як тихий вітер, йшла дівчина-невільниця, про яку ми вже наслухались пліток на галері – йшла у плахтяній спідниці й червоних чобітках, стегна у неї були вузькі і довгі, як у найкращих сучасних манекенщиць, і волосся чорне, й видовжена прекрасна шия, й прямі плечі підлітка. Ми тільки перезирнулися з Ярославом, але страшний удар Гусейнового канчука пройшовся по наших спинах, і тоді я у нестямі простогнав крізь зуби: “Плюгавий хасі (євнух)!” Раптом Юсуф-паша зупинився і похмуро зиркнув на мене. Я уявив, як моє пошматоване тіло, загорнуте у парусину, кидають у стемнілий простір, у сутінки, у море. “Звідки ти, невірний, знаєш арабську мову?” – спитав Юсуф-паша. Я витлумачив йому, що, будучи за родом своїх занять гендлярем, побував у далеких і близьких землях, навчившися різних мов – грецької, турецької, татарської, арабської, польської та італійської. Він нічого не сказав, тільки скоса подивився на мою брудну подерту сорочку і покульгав далі. Гримаючи ланцюгами, вмостився я на лавці, а Гусейн, від якого завжди смерділо часником, пройшов повз мене і вперше за весь час мого перебування на галері не торкнув мене пальцем, хоча досі цей тип ніколи не відмовляв собі у такій приємності. А за годину прийшов до мене слуга капітана, молодий венецієць Джіроламо, і відімкнув замок мого ланцюга. Так опинився я в каюті Юсуфа-паші.
Він сидів на розкішному турецькому килимі ніжних пастельних тонів; такі килими – вже вибляклі й заяложені – зустрічав я хіба що у залах краківського Вавелю, там, де зберігаються трофеї Хотинської битви. На цих килимах уже добре потовклася лінива нечеса – пані Історія, і ранкова свіжість оттоманських килимів та оттоманських перемог перетворилася на почухрану ганчірку. Юсуф-паша був у бухарському халаті – червоні, зелені й золоті смуги творили, як сказав би Д. В. Смаглій, член Яропільського відділення Художнього фонду, суцільний драматичний акорд – мажорний у своїй відвертій героїчній патетиці. А на плечі Юсуфа-паші спочивала чарівна голівка його невільниці. Здавалось, її темний погляд блукав у смутних метафізичних сферах, безмежно далеких од нашої галери. Мене вразила кількість книжок у каюті капітана: це велике приміщення радше нагадувало кабінет філософа, аніж каюту командира військового корабля.