Не перериваючи своєї роботи, Юсуф-паша поглянув на мене.
– Я покликав тебе сюди, полоненику, – сказав він вишуканою арабською мовою, – щоб вислухати твою чесну думку про мої вірші. Бачу я, що ти людина освічена, і сподіваюсь тому, що ти повідаєш нарешті мені правду, бо цей негідник Джіроламо не знає меж, вихваляючи першу-ліпшу дурницю, написану мною. Одного разу, щоби перевірити його (а треба тобі сказати, він знає арабську мову, якою переважно я складаю свої елегії), я прочитав йому список військового знаряддя, яке є на галері. І що ти думаєш? Цей християнський собака закричав: “Мій володарю, це божественні вірші! Нічого подібного не було в світовій поезії! О незрівнянний Юсуф-паша! У метриці він вищий за аль-Халіла, у літературній критиці кращий за аль-Іскафі, в читанні корану вправніший за Ібн-Муджахіда, в логіці перевершив самого Арістотеля, в мистецтві блискавичного дотепу залишив позаду великого Абу-л-Айна!” Довелося відшмагати його батогами, аби вигнати з його поганого тіла брехню. Між тим почуваю я велику потребу у справедливій критиці, яка дослідила б тенденції розвитку мого літературного хисту, вказавши істинний напрямок неспокійному чорному коневі моєї поезії. Тому слухай уважно все, що я тобі прочитаю, невірний, і скажи щиро свою гадку про ці вірші.
Дівчина сиділа нерухомо, не знімаючи своєї голівки з його плеча. Юсуф-паша примружив очі, пригладив долонею руду бороду й почав:
На присмеркове плесо прийшов самотній я,
аби тебе зустріти, і на мою долоню
сонце впало – велике яблуко червоне,
останній плід мого спустошеного раю.
О вітре юності, о спогади й прозріння!
В країні, де дощі й пожежі,
де небо синє, мов погляд матері моєї,
ти народилося, сузір’я Оріона,
щоб вмерти в небесах
в годину сонцезлету!
Дамаська сталь тверда і вічна,
як невблаганний час, що нас розлучить,
дерева – як зелені вівтарі,
перед якими падаємо на коліна,
та павутиння бабиного літа -
мов символ нашого кохання,
і тиша, замість крику птиць...
Він замовк і питально подивився на мене.
– Капітане, – сказав я, – ваш непересічний поетичний хист не викликає у мене щонайменшого сумніву. Вишукана форма у поєднанні з багатим внутрішнім змістом, глибоко орієнтальний грунт вашого світосприймання і водночас нехтування мертвою арабською традицією, яка стала гальмом для розвитку поезії, – узявши все це під увагу, маю я змогу дуже високо оцінити ваш версифікаційний внесок у річище сучасної поезії... тобто поезії сімнадцятого століття. Вперше з такою силою в цих віршах зазвучала тема незамкненого простору, тема відносності часу й одвічних людських почуттів...
Я зробив довгу паузу.
– Кажи далі, – схвильовано мовив він, – кажи все, чужинцю, я слухаю...
– Але чи не здається вам, капітане, абсурдною та ситуація, за якої ви, тонка і, безумовно, обдарована людина, мусите брати участь у найогиднішому злочині перед людством – у поневоленні людини людиною? Як може поєднуватися у вашому серці – серці поета – жорстокість до невільників і любов до птахів? Чи не здається вам, що в цьому є щось трагічне й протиприродне?
– Дуже дивна твоя мова, чужинцю, – м’яко сказав Юсуф-паша, звертаючись до мене, як до нерозумної дитини. -> З того, що ти сказав, бачу я – ти не розумієш, що таке мистецтво і що таке поезія як його найідеальніший вияв. Життя і поезія – це непорівнювані речі, такі, як земля й небо. У землі свої закони, у неба – свої. Нам можуть ці закони не подобатись, але вони існують, вічні й незрушні, бо таким створив аллах небо і такою землю. Вища правда і доблесть мистецтва полягають у тому, щоб створювати свої небесні світи, які не мали б нічого спільного з цією проклятою реальністю, що оточує нас, в якій однаково важко жити і тобі, й мені.
Він легко і зневажливо ворухнув рукою.
– І подумай, чужинцю, як звеличує людину та прекрасна мить божественного натхнення, коли боягуз починає писати вірші про мужність, негідник і зрадник – про чесність, раб – про свободу, а дурень – про мудрість і обачність. Ти ж намагаєшся поєднати справи земні і справи небесні. З якої землі ти єси, хто навчив тебе такого погляду на поезію?