– Якби ти знала, як я тебе кохаю... – прошепотів він і впав, тихий і покірний, як скошена трава.
Оксана закричала жахно, впала на капітанові груди, рукою обмацуючи його затверділе обличчя...
Роки пройшли з тієї ночі, довгі роки життя мого висипалися повільно, мов піщинки крізь скляну горлянку піскового годинника, але не забути мені тієї ночі й світанку...
Напіа галера переможно кружляла по морю, й чайки сполохано кигикали над молочно-білими вранішніми хвилями. На верхній палубі зібралося віче, щоб вирішити долю галери: частина повстанців вимагала йти у гирло Дунаю, дехто пропонував спрямувати корабель у район Хаджибея, з тим щоб потім прорватися крізь дикі поля на Україну, інші воліли висадитися на Колхідському чи Болгарському узбережжях, а італійці й греки наполягали на своєму: аби вночі, прослизнувши крізь Босфорську протоку, вийти у Мармурове море й далі – до берегів Італії. Ми з Ярославом не брали участі у тому вічі, бо відали наперед долю галери... Я пригадав усі знані науці джерела щодо цього переможного повстанського корабля, який увійшов у легенду.
Перед дверима трюму поставили вартових – щоб, бува, нікого не спокусила багата здобич Юсуфа-паші: злитки срібла та каптани, підбиті соболем, суконні турецькі мундири з червоними комірами та тонка венеціанська білизна, кинджали, прикрашені діамантами, й кінська коштовна збруя. По обвугленій палубі, встеленій уламками щогл, штуками строкатого турецького єдвабу, тілами вбитих, розірваними ланцюгами, блукала, наче примара, бліда Оксана.
– Пробач, Юсуфе, – шепотіла вона, і погляд її був нерухомий, а хода легка, мов у сновиди. – Я не знала, що так боляче буде.
За п’ять миль від галери мрів ледве помітний, наче смужка диму, берег. Ми перезирнулися з Ярославом.
– Слухай, -сказав він, – треба рушати. Це останній наш шанс. Сподіваюся, ти не збираєшся залишатися назавжди У сімнадцятому столітті?
Я наздогнав нещасну Оксану й торкнув її за хлоп’яче плече.
– Ходімте з нами.
– Куди? – подивилася вона на мене незрячими очима,
– На берег... Підемо до Ярополя. Вам не треба лишатися на галері.
– Облиште, – сказала вона. – Нема в мене тепер нікого. Пізно. Немає мені вороття...
Вона повернулася до мене спиною і пішла на корму,
Тоді ми спустили на воду маленьку шлюпку і, ніким не помічені, відштовхнулися веслом від галери. Вона почала швидко віддалятися од нас, наче якась потужна течія часу забирала корабель з нашої свідомості. Так виникають легенди, подумав я, спостерігаючи, як щезає на обрії галера невільників, що перемогли своїх катів...
За якусь годину ми були на березі. Дивно знайомими здалися нам ці порожні береги, піщані зсуви, вибілене каміння... Якесь хвильне передчуття охопило нас, ми кинулися щодуху, вминаючи мокрий пісок, туди, де стирчали над узвишшям верхівки акацій. Яке щастя! Ми побачили сріблястий балон нашого дирижабля, який легко танцював на морському вітерці. Вскочили в гондолу дирижабля і негайно стартували, навіть не перепочивши після виснажливої ночі й вранішніх наших пригод. Загули потужні мотори, і я спрямував дирижабль у той квадрат Чорного моря, де, за моїми підрахунками, повинна була знаходитись галера. Та дарма... Від неї й сліду не лишилося на безрушній поверхні моря. Запрацював на коротких хвилях радіоприймач. Передавали важливе повідомлення:
“Сьогодні, о п’ятій годині ранку за Грінвічським часом, – сказав збуджено диктор, – професор Інституту енергетичних та фізичних перетворень Сидір Миколайович Холодний випробував новий генератор, який дає ефект зміщення часу на основі його конденсації. Професор Холодний провів цей експеримент, виходячи зі своєї теорії, згідно з якою час – це вічна й матеріальна категорія, яка не знищується, й тому може в будь-яку хвилину відтворюватись за допомогою спеціального генератора. Більшість видатних вчених у галузі вивчення часу піддають сумніву ідеї професора Холодного. Результати сьогоднішнього експерименту ще не відомі. Наукові експерти Організації Об’єднаних Націй вивчають всі моральні та юридичні аспекти, пов’язані з такого роду, експериментами”.
Ярослав подивився на мене й закурив.
Сонце вже проминуло добру частину свого денного шляху. Під нами повільно сунув білий океанський лайнер – ніби лінійкою прокреслений був його шлях у засіяному сонячними блищиками морі. Ми заклали програму нашого дальшого польоту в електронний мозок і пішли з Ярославом відмивати всю кіптяву і бруд останньої ночі.
Потім понадягали боксерські халати й лягли на пухнасті карпатські ліжники, мовчки втупивши погляди у прозору пластикову стелю, по якій бігали світляні хвилі.