– Що з ними сталося? – спитав Ярослав.
– Цій галері присвячено кілька монографій. Я дам тобі почитати.
– А що з Оксаною?
– Її вбили родичі Юсуфа-паші.
– Нічого не можна вдіяти, щоб її врятувати? – ворухнувся після довгого мовчання Ярослав. – Може, зв’яжемось з Холодним і попросимо повторити?..
– Ні, – похитав я головою. – Не втручайся в історію. Не раджу. Не переробляй її на свій смак. Нічого доброго з цього не вийде. Знаєш, можливо, саме на цій галері вперше зародилася ідея повстання на морі. Це ж перша непереможена територія революції. Погодься, безсмертна ідея. Мені здається, що без цієї галери не було б броненосця “Потемкин” чи крейсера “Очаков”...
– Ти бачив, яке було в неї обличчя, коли вона стояла над цим клятим Юсуфом? – не вгамовувався Ярослав.
– Послухай мене, старого, – сказав я, підводячись, щоб зготувати каву. – Шляхи історії ще можна збагнути... Але жіночу душу...
Я махнув рукою.
Наш дирижабль продовжував свій вільний лет над морем, в якому назавжди загубилися шляхи повсталої галери.
Сказання десяте, в котрому розглядається суперечливий творчий шлях члена Яропільського відділення Художнього фонду Д. В. Смаглія на широкому історичному тлі. де також діють такі загальновідомі особи, як мексіканський революціонер і художник Хосе Хорхе Пачеко та великий художник і теоретик малярства Галактіонов-Хмара, котрий вміє бігати по линвах.
Чи не здається вам, ласкаві читальники мої, що вже святий час, як то кажуть, спрямувати ваш допитливий розумовий погляд ще на одну непересічну особистість нашого міста, а саме на художника Д. В. Смаглія, члена Яропільського відділення Художнього фонду?
Хто в Ярополі не знає, хто не пам’ятає Д. В. Смаглія! Його монументальна постать у довгому синьому, на ватині, пальті зі смушковим коміром увійшла в легенду. Ось весна, теплий березень, брудні острівці снігу гинуть у жовтоглинні, плямкає багновище на околицях Ярополя, засмоктуючи хромові чоботи Д. В. Смаглія з галошами, а він, збивши на потилицю зелений велюровий капелюх, чимчикує пророчою ходою, не боячись струмків, крижаних почорнілих скиб, що обламуються під ногами, і велике його тіло, здається, також тане під сонцем ранньої весни, але він вперто йде далі, притуляючи до грудей новий свій витвір – барвисту фреску, витончене поєднання кольорів холодних і гарячих, драматичне панно, виконане на замовлення ярош’льської ветеринарної станції, присвячене важливій профілактичній справі:
“ЧИ НЕ ЗАБУВ ТИ ПРИЩЕПИТИ СВОГО СОБАКУ ПРОТИ СКАЗУ?”
Знаю, знаю, знаю, що ви скажете! Що у вашій пам’яті Д. В. Смаглій залишився не як утилітарний підмайстер пензля й трафарету, а як великий художник, чия знаменита картина “Хліб” стала місцем паломництва, а Яропіль завдяки цій картині набув широкого розголосу, особливо ж серед аматорів парапсихології. Та повинні ви зрозуміти й мене. І мої рації мусять бути взяті вами під увагу, а саме: об’єктивність і безсторонність мого літопису вимагають, аби не приховував я від майбутніх поколінь всієї складності і суперечливості моїх героїв, чи, висловлюючись мовою діалектики, показував всепереможну дію закону боротьби протилежностей та закону заперечення заперечення на конкретному прикладі Д. В. Смаглія. Отож, герой мій не цурався чорної роботи, чим прислужився розвитку різних жанрів образотворчого мистецтва.
Ах, читальники мої милосердні! Бачу достеменно я ту весну 1914 року, коли підлітком Д. В. Смаглій переступив поріг іконописної майстерні Софрона Свавільного. Перш ніж пустити хлопця у святую святих – приміщення, де чаклували над дошками личники – майстри, що надавали обличчям Спасителя та Богоматері вигляду вічної доброти й вічного суму, де світники залишали на гіматіоні Спасителя й мафорії Богоматері ніжну заплутаність фалд, де травники виводили барви небачених небесних трав та квітів, Софрон Свавільний послав підлітка на сорокаденний піст, аби тіло своє й душу підготував до зустрічі з вищим духовним світом краси, просвітленим поглядом аби уздрів те, чого ніколи не побачить яропільське міщанство й купецтво, залиті свинячим салом по вуха. Я вже чую застережливі голоси деяких правдолюбців, які, виходячи із найліпших, близьких, зрозуміла річ, і нам заложень боротьби з релігійним дурманом, висловлюються у тому смислі, що, мовляв, а чи варто згадувати про цей епізод у житті нашого митця, котрий потім і сам стидався своєї причетності до справ духовного мракобісся. На голоси ці я таку дам відповідь: не втікайте від свого минулого, громадяни! Не вбивайте у собі своє минуле, хоч би яким маловартісним та помилковим воно сьогодні вам здавалося, бо хто знає, яким світлом освітить воно ваше життя завтра чи позавтра. І ніколи, любі шанувальники мистецтва, не забувайте, що людина без минулого все одно, що річище без води – висохле, порепане дно, яке не відає, задля чого воно існує, задля якої спраглої землі, задля якого моря...