Грають сумні сурми над Ярополем – то вітер голодний зимовий свище: смертю героя в боях у районі Мемеля загинув за віру, царя й вітчизну батько Д. В. Смаглія; в офіцерському клубі п’яні пани офіцери розповідають непристойні анекдоти про матінку царицю; вже хліб подорожчав, і проглянули перші кістляві провіщуни майбутнього мору – від жебраків і калік вбогих чорним став майдан коло Микільської церкви. Скоро вже, скоро ревітимуть на Україні гармати...
А наш кострубатий парубок вчиться старанно накладати рум’янець на щоках, шиї та підборідді угодників, оживляє їхні лиця тонкими світлами і кладе чисті білила довкола зіниць, від чого смутком і тривогою повняться погляди святих Миколи, Василя, Кузьми, Дем’яна, Лавра, Євдокії, котрі народжуються в році від початку нової ери 1917-му, Побавившись гарно оживками, від яких обличчя стають рельєфно карбованими, та поклавши підволосся, герой наш ліпить листовим золотом одяг; робить з м’якуша свіжого житнього хліба кульочку і перекочує її по золоту, а як забере вона шляхетні дрібні аркушики на себе, тоді котить її по дошці, прописаній зіллям; ікона пахне смачно пампушками з часником, зілля ж бо готується з часникової м’язги.
Нарешті до останнього таїнства причащається наш Д. В. Смаглій: у свіжій сорочці, травами пропахлий, Софрон Свавільний (а борода у нього – як у Хемінгуея з відомого фото на обкладинці журналу “Лайф”) кладе руку на плече підмайстрове й тихим голосом рече: “Ікони треба оліфити після пасхи воскресіння Христова, від місяця квітня до місяця липня, обравши для того сяючий час, коли повітря стигне, й місця треба знаходити затишні, щоб не комарні й не вітряні були, щоб оліфа всякла й фарбам прозорої краси додала”.
Та не довелося нашому добродієві прооліфити перші свої творіння. Довго чи коротко розказувать, а життя яропільське, а з ним і Життя Д. В. Смаглія виколіїлося з тихих стежок, на дорогу небаченої високості повернувши.
То не сурми небесні сурмлять, то з усіх усюд кіннота скаче, з боєм здобуває місто преславне Яропіль; панцерні потяги, наче сірі похмурі сни, приповзають у ранкове місто, й від них іде сморід відпрацьованих гарматних газів та важкого вугільного диму; зморена піхота розсмоктується по крутосхилих яропільських вулицях, й вишневими вечорами риплять біля вогнищ солдатські гармошки й зачинають яропільські дівчата дітей від солдатів.
Штаб свій вояки розміщують на лівому березі Богунки, у палаці Потьомкіна, в безжурному лазоревому будинку, де підвали порожні й зимні, мовби сам світліший князь Таврійський, гетьман Катеринославського й Чорноморського вірнопідданного козацтва ясним своїм державним генієм передбачив доконечну майбутню потребу в камерах для підслідчих і заручників, рівно як і в приміщеннях для потаємних розстрілів. Де, де поділися Софрон Свавільний та його майстри? У невизначену годину, коли Яропіль нікому не належав, крім вітру й пустки, прилетів невідь-звідки снаряд – чи з Заходу, чи зі Сходу, з Півдня чи з Півночі? – ніби з небес, з хмарних гір скотився й влучив у будинок № 6 по вулиці Купецькій. Похитнулися стіни та впали, притрусивши крейдяним пилом тіла іконописців, серед яких смішним збігом обставин не було Д. В. Смаглія, бо саме його послав Софрон Свавільний з образами до купця Царьова, хоч як не подобалося шанолюбному підлітку стикатися з замовниками, вислухувати їхні ідіотичною поважністю сповнені критичні зауваги; ніби передчував щось старий майстер, коли силоміць виштовхував нашого героя з будинку № 6 по вулиці Купецькій; невідомий диригент, якого люди, за відсутністю інших, більш наукових визначень, нарекли випадком, змахнув паличкою через півгодини від того, як Д. В. Смаглій вийшов з майстерні. З неба впав з голосінням майже жіночим фугасний снаряд.
Року того Д. В. Смаглій розпочав перші підмальовки до своєї картини, що потім славною зробилася під назвою “Ранок”. А було це полотно велике, розміром 2,5 м × 4,5 м, і підрамник на кілочках, що за їх допомогою завше можна було прибрати з поверхні полотна хвилястість і зморшкуватість, яку час накладає на такі витвори, бо фарби олійні коцюрблять мішковину. Вже перші постаті з’явилися були на полотні, й свідки – візьмемо того ж таки А. В. Микитася – заприсягаються, що то народжувалася картина незрівнянної пристрасті: апостоли справедливості з мужицькими обличчями літали з сокирами в небі над Ярополем, і жінка зі скорботним обличчям, у біле вбрана, затуляла тілом своїм землю й дітей, і зорі із срібної фольги від шоколадних цукерок світилися тьмяно на ультрамариновому небі, мов олов’яні ґудзики на німецьких кайзерівських мундирах, і чорні безлистяні дерева були заквітчані барвними стрічками, немов весільні коні, немов шикувалося велике свято. Після похорону, де кленову труну з легким тілом Софрона Свавільного ніс під спів синиць наш герой, він, повернувшися додому, довго стояв перед картиною, зазираючи в очі апостолам справедливості, та вони відвертали погляди, й жінка вже не затуляла землю, не захищала дітей, безсила була кого-небудь захистити, лише сором лишився на її обличчі, сором і розгубленість. Тоді Д. В. Смаглій узяв відерце з білилами й щіточкою широкою проклав на полотні білі ручаї й озерця, які розливалися, розливалися, аж поки зникли останні кольорові залишки. Відтак подався на заробітки, бо, крім матінки й трьох меншеньких братів, мусив наш герой годувати ще й стару вдову Софрона Свавільного, якій судилося ще довгих і голодних два рокя прожити на цій землі.