– Я пробував забути все, як ви казали, – мовив хлопець. – Але... коли я побачив маму...
Вийшов на арену клоун Вольфганг Чжу-Сі, вмостився на бар’єрі, уважно прислухаючись до розмови.
– Але це не твоя мати, – з роздратуванням сказав Макаронов. – Це так само і його мати, і його, і її, і його, он того хлопця, що сидить у дванадцятому ряду, – Макаронов бігав по арені, тицяючи пальцями в різних людей.
– Це моя в мама, я пам’ятаю кожну її рисочку, – вперся хлопець. – Це єдине хороше місце серед усіх картин.,, Все інше нудне і нецікаве...
– Чому ж це для тебе нецікаве? – з образою в голосі спитав Макаронов.
– Бо мене не цікавить, у яких будинках житимуть люди через скількись там років. Мене не цікавить, який вигляд матимуть автомобілі у двохтисячному році. Мене цікавить одне: чи не боятимуться люди одне одного? Чи довірятимуть одне одному?
– Перш ніж ставити такі запитання, – гордовито відповів маг і чародій, – треба зазирнути у самого себе. Чи маєш ти сам у собі довір’я до людей? Якщо вмерло воно в тобі, то з чим. ти прийдеш у майбутнє?
Альфред Макаронов похмуро подивився на хлопчика, сіпнув плечима, саркастично посміхнувся:
– Бачу я в тобі якусь німкеню... бачу навіть, що вона тебе любить... Як смієш ти носити в собі цю злочинну любов перед лицем цих людей (широким жестом Макаронов наче обійняв увесь зал), серед яких немає такого, хто не був би скривджений німцями? Ти її теж любиш... Чи не блюзнірство це?
У залі знову спалахнули вигуки, свист, тупіт. Клоун витяг з-за пазухи червону квітку й став тулити її до серця, та раптом він із жахом побачив, що в руках його закривавлена ганчірка, і Вольфганг Чжу-Сі огидливо кинув її на арену.
– Вона любила мене, як сина, – сказав хлопець. – Двоє її синів загинули на Східному фронті. Я був схожий на її меншого сина, на Гюнтера. Вона мені фотографію його показувала. Вона витягла мене з Гамбурга, із залізничних майстерень. Якби не вона, я загинув би там, бо туди щоночі прилітало півтори тисячі американських літаків. Якщо ви великий маг і чародій, покажіть їм, що то значить: півтори тисячі літаючих фортець. Фрау Гертруда забрала мене в село. Вона хотіла, щоб я лишився у них назавжди... але...
– Ти її зрадив! Ти доніс на неї! – засміявся Альфред Макаронов, а клоун витяг з-за пазухи скрипку і почав грати “Елегію” Массне,
– Неправда! – крикнув хлопець, і сльози навернулися на його очі. – Неправда! Це. не я доніс! Хто-хто, а ви мусите це знати.
– Але ж Гертруда вирішила, що ти її зрадив.
– Так, – сумно похилив голову хлопець, – вона не повірила мені, хоч як я її вмовляв...
– Ось бачиш, – зловтішно усміхнувся Макаронов. – Про яке довір’я до людей ти можеш говорити?
– У старого Фогля була ковбасня в підвалі, – став пояснювати хлопець. – Він нелегально робив ковбаси... Тоді це було заборонено. Під’страхом розстрілу... Він робив дуже смачні ковбаси, і фрау Гертруда інколи давала мені шматочок... Я був весь час голодний, ми всі – остарбайтери – були голодні й тяжко працювали в полі. Якось уночі я вийшов з повітки, де жив, у двір і побачив тінь біля хазяйського будинку... Хто це був – я не знаю, мабуть, сусід. Бо тінь метнулася туди, на сусідське подвір’я. А мені назустріч вийшла з підвалу фрау Гертруда... Вона пахла ковбасою. А вранці прийшла поліція, і старого Фогля забрали... І фрау Гертруда так дивилася, так дивилася на мене, що я не витримав і втік.
– Ти не просто втік, – сказав Альфред Макаронов. – Ти ще вкрав у Гертруди добру гуму. Навіщо тобі була ця гума?
– Мій тато швець... То я й подумав, що гума згодиться... Німецька, міцна, на підбори... Але мене піймали жандарми, лупили мене гумовими палицями і все питали, навіщо мені та гума... А мені соромно було признатися... Потім приїхали негри на танках, дали мені шоколаду...
Вольфганг Чжу-Сі зняв з ніг свої незграбні черевики, поклав їх на арену, і всі побачили, як черевики повільно пішли по килиму – тільки шлях їхній був закручений і незрозумілий і невідомо було, куди йдуть ці клоунські черевики.
Темні полюси душі великого мага й чародія раптом прошепотіли йому, що, мабуть, кінчається його життя, коли вже такі хлопчики починають виходити з-під влади, в роті стало гірко, наче він жував залізо, у вухах виразно пролунав безмовний сміх цього виснаженого хлопця у драній ватянці, якого лупцювали гумовими палицями жандарми; Альфред Макаронов зробив останню кволу спробу врятувати своє життя – знову ввійти в той могутній стан кристалізації, якому підкоряються всі люди в цирках усього світу, стаючи гіпнотичними іграшками в руках великого чародія. Мовби потопаючий, що хапається за соломинку, Макаронов зазирнув хлопцеві в очі й побачив те, чого ще не розумів цей хлопчина і ніхто з нас, і сказав: