Тоді ж з’явився другий варіант знаменитої картини голови ВПАМЯРу Д. В. Смаглія “Ранок”: вже позбавлений релігійного містицизму, образ цей вражав ясною кристалічною силою: на безмежному, мов сучасні аеродроми, полі у землю вросли, наче ті дерева, якісь людські постаті з обличчями членів Яропільського ревкому; і кожен цей врослий у землю революціонер тримав, мов Атлант, понад собою аероплан, хмару, дитину з щасливими блакитними очима, соняшник і кулемет; а небо, наче рушник, було вкрите червоними і чорними півнями.
Саме тоді, разом з Першим Сумським комуністичним полком, випадково потрапив у Яропіль відомий мексіканський революціонер та художник Хосе Хорхе Пачеко. Обличчя тютюнового кольору, довге волосся жорсткими патлами падало на потилицю, сигара в роті, пронизливі чорнющі очі, важкий кольт на правому боці, солом’яний бриль, сплетений якимось дідом на Київщині, шкірянка та червочі чоботи з бронзовими острогами графа Потоцького. Хосе Хорхе Пачеко остовпів, побачивши Яропіль у празниковому вбранні; з почервонілими од щастя очима бігав мексіканський революціонер по місту, відкриваючи для себе все нові й нові дива: на Волинському майдані колись стояла кінна статуя імператора Олександра III. За наказом Д. В. Смаглія було проведено деякі переміщення. Тепер уже кінь сидів на голові бундючного імператора, а на кінській, спині бродячі акробати поставили збитий з дощок кін та влаштували циркову виставу – стрибали, крутили сальто-мортале та інші свої фокуси-покуси показували яропільським дітлахам. Від видовиська цього Хосе Хорхе Пачеко прийшов у такий екстаз, що витяг кольт та тричі бабахнув у небо, продірявивши білу безневинну хмару над нашим містом. А коли, познайомившися з Д. В. Смаглієм, побачив перші обриси його знаменитої картини, то зовсім зомлів від радості й подиву і кинувся цілувати нашого героя, ледве не обсмаливши тому обличчя своєю брунатною сигарою. Зустріч ця – нікому не відомого городянина нашого Д. В. Смаглія із одним з найвизначніших згодом художників XX століття Хосе Хорхе Пачеко – мала далекосяжні наслідки для світового образотворчого мистецтва, бо пристрасний мексіканець, власне, в Ярополі збагнув, в чому повинно полягати мистецтво Серця, а не Розуму, Бурі, а не Затишку. Згодом, повернувшися до Мексіки, Хосе Хорхе Пачеко заснував школу монументального живопису, прославивши своє ім’я на всіх континентах. Його гігантські фрески, в яких він натхненно поєднував, здавалося б, несумісні речі й видіння, прикрашали хмарочоси й комуністичні клуби, президентські палаци та атомні центри. І ніхто з критиків, які оточували шанобливо сивого Хосе Хорхе Пачеко, котрий з незмінною сигарою в зубах бігав по риштованнях, ніхто з цих розумних, всевідаючих, витончених естетів так і не дотямив, чому свій малярський стиль він назвав смагліїзмом, або, як писали американські газети, this famous smagli-stile. Смагліїзм увійшов у всі монографії, присвячені розвитку сучасного мистецтва, та наш герой не відав про те, бо не знав він ані іспанської, ані англійської мов, через що до нього та й взагалі до нашого міста не долинули чутки про те, що ім’я Д. В. Смаглія, члена Яропільського відділення Худфонду, навіки вписано у скрижалі модерного малярства. Лише зовсім недавно я, працюючи в Академічній б’бліотеці Києва, випадково натрапив на монографію Стенлі Джонсона “Smaglysm in the modern art” (“Смагліїзм у сучасному мистецтві”), а що герой наш розповідав якось мені про свою зустріч з Хосе Хорхе Пачеко, то й зрозумів я, в яких яропільських джерелах народжувалися мексіканські фрески. Про це також виразно свідчать кольорові репродукції з розписів Хосе Хорхе Пачеко. Кожен об’єктивний спостерігач знайде в них відгомін картин раннього Д. В. Смаглія. Та, зрештою, цієї побічної мистецтвознавчої теми ми торкнулися принагідно, бо ж не вона є головною у моїх сьогоднішніх споминах.
Між тим мало-помалу вщухли шалені вітри над Ярополем, і потроху почали вкриватися ряскою життєві води нашого героя. Давно пожовтів і зотлів мандат, який проголошував Д. В. Смаглія головою ВПАМЯРу. Одного благопристойного ранку приїхала фура яропільського асенізаційного обозу й вусаті дядьки в закаляних брезентових робах звалили на фуру пам’ятник Коліївщині – шукай його тепер! – наче корова язиком злизала... Панно порвалися й виблякли, замість могутньої постаті з молотом залишився дерев’яний каркас у папьє-машевому лахмітті, а вежу Авіації розібрали з огляду на нагальні потреби міськкомунгоспу, якому конче необхідні були водогінні труби діаметром 2 дюйми.