Хвилюватися вам, тов. Д. В. Смаглій, не спати ночами, бо зійшло на вас велике благословіння, ім’я якому кохання. Бігати вам, голово академії мистецтв, до Антонінського парку, в бузкові алеї над Богункою, пломеніти, як останньому гімназистику, чекати свою любов, свою Олесю. Дівчина це серйозна, вчиться грати на рвилі, пройшла вже школу Бейєра, зна напам’ять кілька поезій Надсона – батько її бухгалтером на залізниці, – а фатальні карти пані Гандзі вже ворожать нашому герою неземне кохання, дальню дорогу та казенний дім. Все так і сталося, як приповіла пані Гандзя: неземне кохання закінчилося Яропільським загсом та питтям вишневої наливки, від якої на другий день розламується голова; дальня дорога привела його до столиці, до казенного дому в Києві, де була тисяча вікон й тисяча дверей, до великого художника й теоретика живопису товариша Галактіонова-Хмари. Та поки влаштовував наш герой дрібні сімейні справи, поки клав останні мазки на полотно, поки фотографував свою картину та складав у валізку свої ескізи (років десять на це пішло), знову щось змінилося в повітрі: певна суворість і військова підтягнутість позначили злам років і епох, характерів та доль.
Тов. Галактіонов-Хмара випромінював тепло і затишок, наче тульський самовар. Запросив нашого героя додому, частував чаєм з бубликами і полуничним, схожим на клей варенням. Потім дивився ескізи й фотографії, що тремтячими руками показував йому наш герой. Приклав навіть до лівого ока кулак у вигляді трубочки (у правому оці Галактіонова-Хмари був голубий скляний протез вітчизняного виробництва, хоча справжнє око великого художника і теоретика відзначалося капітальним карим кольором, та на той час, як пояснив Галактіонов-Хмара, було налагоджено виробництво лише голубих протезів). Ще одну дивну особливість мав тов. Галактіонов-Хмара: його кабінет вдома було оплетено срібними линвами, тонким мотузяним павутинням, по якому, мов матрос вітрильника, бігав угору і вниз з м’яким шурхотом великий теоретик. Пояснив остовпілому провінціалові, що то звичка з молодих літ, коли працював еквілібристом у цирку, де й втратив праве каре око. Їхня зустріч, як то кажуть, відбулася в теплій, дружній атмосфері, і вони щиро обмінялися деякими поглядами на сучасне мистецтво. Лише коли прощалися, тисли один одному руки, Галактіонов-Хмара встромив різнобарвний свій погляд у Д. В. Смаглія – наче хтось уколов нашого героя скляною голкою в груди; легку млость почув яропільчанин, ноги ватяні стали, наче з тіла його маленькими струмочками вибігали сила й завзяття, і тоненький комашиний голос проспівав усередині:
ТРЕБАЗЦИМКІНЧАТИ... ТРЕБАЗЦИМКІНЧАТИ... ТРЕБАЗЦИМКІНЧАТИ...
Через кілька років, під Полтавою, коли лежав Д. В. Смаглій посічений осколками від німецької міни, повернулося знайоме відчуття: ніби хтось висмоктував з нього залишки молодості, тягнув до землі, у згорілі трави, де мураші оселилися у порожніх, розпечених на сонці дисках “дегтярьова”, і чийсь лагідний голос переконував нашого героя:
ТРЕБАЗЦИМКІНЧАТИ... ТРЕБАЗЦИМКІНЧАТИ... ТРЕБАЗЦИМКІНЧАТИ...
– Хе-хе-хе, – тільки й сказав Д. В. Смаглій, полишивши квартиру великого теоретика тов. Галактіонова-Хмари.
Над Кигвом догоряв серпень. Міліціонери в білих тропічних шоломах змахували руками на розі Хрещатика й вулиці Леніна, мовби танцювали індійський ритуальний танок. Д. В. Смаглій таки повеселився в паркому пристанційному ресторані, де штучні пальми пофарбовані зеленою вагонною фарбою. Спочатку йому схотілося жбурнути порожню пляшку в оркестр, та стримався, бо на цимбалах ніби грав Софрон Свавільний – світлий старець. І сльози полилися зі Смаглієвих. очей, коли згадав, що проґавив він сяючий час від місяця квітня до місяця липня, що не знайшов він тихого місця, щоб не вітряно було і не комарно. І вже підвівся, щоб впасти на груди Софрону і, солодко плачучи, покаятись у низькому своєму існуванні, та за стіл сів, невідь-звідки з’явившись, Галактіонов-Хмара, біль і порожнеча в грудях. Веселий був цього разу великий художник і теоретик живопису, волохатий, як джміль. Розсівся, ноги на стіл поклав, вибалушив пронизливо-холодне скляне око на героя нашого, й почувся той манюсіньким мікробчиком перед всевидющим електронним мікроскопом. Сіпнувся Д. В. Смаглій втікти, та відчув, як його скальпелем аналізують.