– Ближче до людини, до єства речей, до матеріальної суті предметів, їх молекулярного стану, – промовило те око. – Що скоріше ти розчинишся у загальному, то краще. Мистецтво починається там, де кінчається егоїзм і самозвеличення. Намалюй хліб, і хай його з’їдять голодні. Намалюй квіти, і ха^ї нюхають їх закохані. Намалюй гармату, і хай вона стріляє. Зламай мур, яким відгороджений ти від людей. Зламай мур своєї гордині.
Великий теоретик виробляв у синьому цигарковому повітрі дива еквілібристики: бігав по пальмах, по стінах та столі, обминаючи засиджені мухами люстри. Оркестр грав аргентінське танго, і темні телятники брязкали на станціях Київ-Пасажирський, Київ-Товарний та Київ-Лук’янівка.
Що було потім – ви все знаєте. Полотно своє, розміром 2,5 м Х 4,5 м по приїзді до Ярополя герой наш зному вкрив шаром білил, мовби спочатку заходився грунтувать. Вчинок цей Олеся привітала і підтримала, бо непокоїли її чудовиська на картині, які хоч їсти не просили, проте й грошових прибутків у найближчому часі теж не звістували. З чистим, рум’яним серцем повернувся Д. В. Смаглій з Києва, на що звернула увагу Олеся з задоволенням. Власне, тоді в його душі прокинулась приспана маврітанська дитина,, про що ми вище мовили, коли згадували архітектуру нашого вокзалу. З новими силами, натхненний, взявся наш герой за роботу: безліч всяких корисних замовлень виконав у ті короткі передвоєнні роки Д. В. Смаглій – багато портретів, розбитих на квадратики, написав, багато домів оздобив славновідомими своїми барельєфами, та багацько гарних дошок Пошани оформив, підносячи естетичний рівень яропільчан на вищий щабель.
А після полтавського оточення, коли його, непритомного, витягли на старому дизельному танку БТ-7 якісь запилюжені хлопці, в пілотках набакир, Д. В. Смаглій потрапив у художні майстерні школи стрілецьких командирів, бо ні до чого іншого вже не був здатний. Малював мішені, по яких потім стріляли курсанти. І от така дивизна була помічена за нашим героєм: він малював повільно (спочатку це дуже не сподобалося начальству), малював не примітивні зелені сильветки, як того вимагає бойовий статут піхоти, а й справжні об’ємні постаті солдатів вермахту. Клав санкир, підмальовував тло, потім світлами проходився по обличчях. У сталевих касках, сіро-зелених шинелях, з обличчями жорстоко-сполоханими, блідими, як це завжди буває під час атаки, ці моторошно-реальні постаті примушували кожного, хто їх бачив, міцніше стискувати в руках зброю. І от що помітили викладачі стрілецької школи: коли перед їхніми курсантами з’являлися мішені Д. В. Смаглія, влучність вогню зростала’в кілька разів; кулеметні й автоматні черги трощили фанеру на друзки, на грудях страшних Смаглієвих солдатів швидко з’являлися дірки, крізь які проглядало небо. Найвищими показниками бойової та політичної підготовки в армії вславилася школа, де художником був Д. В. Смаглій, котрий за це отримав медаль “За бойові заслуги”. За його мішенями полювали, з інших армій приїздили замовники, просили виготовити для огляду хоч парочку щитів. Ще й досі Д. В. Смаглій зберігає вдома одну чи дві найкращі свої мішені, діряві як решето: й обличчя купчасто продірявлені, й груди.
А як повернувся до Ярополя, як поцілував змарнілу Олесю й трьох діточок своїх, кинув фанерну валізку з солдатськими подарунками, фарбами й кольоровими олівцями, та й побіг до сарая. Там, притрушене пилом, заткане павутинням, чекало його цупке забілене полотно, якому небавом судилося стати знаменитою картиною “Хліб”. З того дня весь вільний свій час Д. В. Смаглій віддавав своїй картині. Ніхто, правда, не мав вступу до сарая, де у заплямленій гімнастерці, з пензлями у правій і палітрою в лівій руці (навколо великого пальця лишалось тривке червоне кільце од палітри) завзято працював наш герой. Як у дні молодості своєї, скоромного – м’яса й сала – не їв, горілки не пив – щоб твердішою була рука та гострішим погляд. Німецьких фарб тонкотертих, що їх на горбу своєму припер з армії Д. В. Смаглій, звичайно, не вистачило, довелося через спекулянтів діставати в Ленінграді. Йшов на це його невеличкий заробок (знову, як і перед війною, малював вивіски), щз й Олеся, яка працювала в швейній майстерні, майже половину своїх грошей на це покірливо, як і личить справжній дружині, віддавала. Бо надумав Д. В. Смаглій намалювати картину на всесоюзну виставку, щоб Академія художеств побачила, що і в Ярополі є справжні художники, щоб, чого доброго, ще й у Третьяковську галерею, що у Лаврушинському провулку в місті Москві розташована, картина ця потрапила. А мо’, і сам товариш Галактіонов-Хмара помітить цю картину, порадіє з успіхів свого, сказати б, вихованця, чи що. Всяко в цьому житті буває.