Отож, тяжко так працюючи, порався коло своєї картини наш герой рік без сну, аж поки скінчив її, про що сповістив свою родину на сімейному обіді, не схожому, правда, на теперішні наші обіди: їли картоплю товчену, приморожену, солодкаву на смак, ще й трохи тюльки до картоплі – і як не сварився на дітей Д. В. Смаглій, а Васько все одно з’їдав тюльку з головою та хвостом, не лишаючи на тарілці срібних позначок доброго тону.
І от одного дня, на світанні, коли люди ще спали у своїх землянках та напівзруинованих хатинах, коли дітям снилась м’ясна тушонка і згущене молоко з бляшаних банок білими пругкими струмками лилося з неба в їхні розтулені рожеві вуста, в цю годину останнього зимового заледеніння, коли ярілися на сонці скляні віти дерев, а сусіда Д. В. Смаглія Кіндрат Смола вже пиляв дрова обережно, аби не поламати пилку, господи прости, об осколки від снарядів, в цю годину, виніс на подвір’я наш герой свою картину. Власне кажучи, тільки Кіндрат Смола та я можемо підтвердити, що це – картина справжня, про що потім всюди й оповідали, будучи головними свідками цієї таємничої історії. Тепер, коли Кіндрата Смоли нема, тільки я і лишився – єдиний, хто знає про цей випадок не з чиїхось переказів та пересудів.
Д. В. Смаглій прилаштував до підрамника спеціальне держало – він надумав понести картину до багетної майстерні, де б зробили йому золоту, як і бажав він, розкішну раму. Навіть Олесю свою змучену не гукнув, не показав їй картину у всій недовершеній красі – хотів, щоб усе було чин по чину, при рамі й золоті, наче у справжніх академіків живопису, немовби у самого Галактіонова-Хмари.
На білому рушнику з вишитими червоними півнями лежала величезна кругла хлібина – біла-біла, наче сонце ясне, випечена з муки пшеничної, перед війною такий хліб продавали в Ярополі, носили по всьому місту такі хлібини в плетених великих корзинах, в усі двори заглядали жінки-продавщиці, гукали охочих купити цей хліб білий, свіжісінький. Хлібина вразила нас стереоскопічною своєю реальністю – ми навіть запах теплого хліба почули зі Смолою, навіть слина у наші роти набігла; це тепер людей, звиклих до білого хліба та до об’ємних голографічних зображень, нічим не вразиш, – ми ж просто заклякли від подиву, захоплення й бажання... соромно зізнатися в цьому, брати мої годовані, що пребуваєте в достатку й ситості, але закортіло нам з Кіндратом Смолою відламати ту шкоринку підсмажену від хлібини, яка вийшла з-під пензля Д. В. Смаглія, а не з печі яропільського хлібозаводу № 3.
Все що завгодно могли ми, перші поцінувачі картини, уявити, першу-ліпшу чудасію, або ж якийсь батальний образ – форсування, приміром, Бугу чи Вісли, або якогось полководця у золотих еполетах, або картини відбудови народного господарства, зруйнованого окупантом, – та чи мало тем було для живописців у ті роки! Самі помисліте, читачі мої мистецтвознавчі!
Але ж у тій картині нічого, крім хлібини, не було. Нічого, крім абсолютної краси й досконалості хліба, нічого, крім безсмертної ідеї Хліба, – ну нічогісінько!
Взявся Д. В. Смаглій за держало, ми з Кіндратом зголосилися допомогти йому – підняли цю картину і, ковтаючи слину, понесли ранковим Ярополем, обминаючи калюжі та згарища. Притомилися ми трохи, бо хлібина важеленька-таки була – не знаю, яким би робом оце Д. В. Смаглій сам доп’яв її до майстерні, коли б не ми. Притулили ми картину до однієї халупи розбитої, де містилася біржа праці, звідки дівчат та хлопців яропільських вивозили до Німеччини.
З неба зіронька упала і розбилась на льоду,
Я в Германію попала в сорок третьому году...
Почастував нас Д. В. Смаглій цигарками “Катюша” (я, правда, не курив), затяглися наші мужчини гірким осіннім димом, погомоніли трохи про всякі справи важливі, про атомну бомбу, яка скоро і в нас буде, про сесію Організації Об’єднаних Націй, про шкідливу діяльність ЮНРРА та про інші матерії – і до картини повернулися, щоб нести її далі, у багетну майстерню, як того бажав художник.
Повернулися – і остовпіли. Картини не стало. Зникла наша картина.
Тобто не зникла, ні! – навпаки, була, але це вже була не картина, лише сама дійсність: на землі, встеленій білим рушником з вишиваними на ньому червоними півнями, лежала наша хлібина, жива, справжня, ще гаряча, мов тільки-но з печі, сама завбільшки з добрячий казан для полкової кухні, Бігме! Такого ще в світовому образотворчому мистецтві не було, клянуся вам, читачі мої доброчесні!