Остовпів, зблід наш Д. В. Смаглій, а ми з Кіндратом Смолою кинулися до картини, та тільки поглинула нас тривимірність: торкнулися ми шерехатої, теплої, запашної хлібної шкоринки, провели долонями по м’якому хлібному боку, наче це була жива істота; Кіндрат Смола встиг навіть відламати шматок горбушки та скуштувати – сказав мені потім, що смачнішого хліба не їв у житті своєму! – та Д. В. Смаглій скрикнув не своїм голосом, кинувся до хлібини, обійняв її обома руками, наче хотів врятувати свій твір від нашого голоду. Та не було в цьому світі вже його твору, не існувало, була лише одна величезна пшенична хлібина, скоріше – твір Міністерства харчової промисловості, ніж мистецтва живопису.
Збагнувши це, Д. В. Смаглій побіг мерщій додому, мабуть, Олесі хотів розповісти про диво се дивнеє, а ми подалися за сусідом нашим, щоб, бува, чого не скоїв з собою у нестямі... Що було потім, дізналися ми з оповідки Ярослава Гамалії, котрий небавом прибіг туди, де лежала Смаглієва хлібина: навколо неї вже скупчилися голодні, в дранті, діти, сироти, що поруч знайшли притулок у підвалі колишнього ремісничого вчилища, – й діти ті худющі відламували шматки хлібини, та їли, їли похапцем, поки не відняли в них той білий пшеничний хліб небачений, про який вони мріяти навіть не могли, бо не знали, що такий може існувати; Ярослав теж з’їв з півкіла того хліба гарячого, й коли до твору свого повернувся Д. В. Смаглій – вже з Олесею та дітьми – від нього нічого не лишилося, лише крихти, на які злетілися всі горобці міста Ярополя, та втоптаний у мокрий сніг рушник з червоними півнями...
Отут можна було б і скінчити дивну історію картини Д. В. Смаглія “Хліб”. Щоправда, сам художник, охоплений горем втрати, ніяк не хотів примиритися з загибеллю картини; навпаки, разом з бідною своєю Олесею приніс якось важку золоту раму, поставив перед тим місцем, де стояла колись картина, сподіваючись, що все повернеться на круги своя. Та дарма. Вже нічого не змінилося в об’ємному цьому світі, й більше художник не побачив своєї хлібини ніколи. Довелося тягти раму назад, у багетну майстерню.
Після цього Д. В. Смаглій вже не пробував писати тематичні картини, боячись різних несподіваних ускладнень. Приїздили до нього з різних усюд, просили, Отар Іванович Гелбахіані давав великі гроші, благав намалювати корову мічурінську голландсько-костромської породи для свого радгоспу – спритний був дядько, думав сусідів своїх обскакати по надоях, та Д. В. Смаглій був невблаганний. Навіть жінці одній відмовив, яка руки йому цілувала, просила намалювати портрет доньки скоєї, що загинула в шахті під час обвалу, – але і тут Д. В. Смаглій тільки похитав головою і на фото дівчини дивитися не схотів. Бо зрозумів він, що вже не бути йому великим художником, не виставляти йому свої картини у найліпших виставочних залах, через те що не знає він якоїсь найголовнішої таємниці, без якої в мистецтві й кроку не руш. Тому Д. В. Смаглій повністю сконцентрував свої зусилля на виготовленні скульптурних прикрас та оформленні різних народних свят – ярмарків, Днів урожаю і т. д. Замовленнями завжди художник наш забезпечений, завдяки дбайливому піклуванню дирекції Яропільського відділення Художнього фонду.
Кількома десятиліттями пізніше історією з хлібом зацікавилися вчені з Інституту енергетичних та фізичних перетворень, зокрема Сидір Миколайович Холодний – син відомого нам анатома, професора Миколи Сидоровича Холодного. Почалися розшуки тих дітей, що колись скуштували хліба Д. В. Смаглія, пішли дослідження, розпитування, психологічні та інші тести. І виявилося, що всі, хто їв той дивний хліб, люди на той час дорослі, навіть старі, все життя відзначалися винятково розвиненою фантазією, вразливістю. Визнаю наостанці, читачі мої доброчесні, – як перед лицем совісті святої, – що і я таки скуштував того Смаглієвого хліба, про що ніколи нікому не мовив. Не втримався, голодний був.. За вчинок цей антихудожній уклінно прошу мені вибачити, враховуючи літа мої похилі. Щоправда, як бачите, ніяких наслідків фантазійних хліб цей у мені не полишив: навпаки, лише посилив наукову доскіпливість та раціоналістично-документальний спосіб викладання відомих мені фактів.
____________________________
© ВІТЧИЗНА. – 1968. – № 7.
© ЩЕРБАК Ю. М. Світлі танці минулого. – К.: Радянський письменник, 1983.