Насправді ж вони в сутінки виходили з Мартиного дому — в темному одязі, як черниці, і покрадьки простували до лісу. А хто потемки їхатиме на таємні розваги, той хай начувається! Так що вибір «жертв» був довільним.
Юрася в Бруховичі повіз не просто візник, а поліційний аґент, добре тренований на ноги, бо ж мало не щодня мусив пізнати підошвами все місто. Це вже не вперше вони проїжджали небезпечною дорогою, виманюючи прихованих в лісі помщальниць.
Коли з узбіччя почали перебігати якісь тіні, аґент тихенько свиснув і зупинився. Юрась напружився. Дверцята фіякра хтось безнадійно шарпав, але вони були замкнені так, що лиш пасажир міг відчинити. «Візник» тим часом перемовлявся з нападниками:
— Хлопці, там стара пані, я її везу до родичів!
— Старі пані о такій порі сплять під перинами! — відповів хтось ламким голосом підлітка.
«Хоче приховати, що дівчина!» — сказав сам собі Юрась, різко смикнув дверцята і вхопив першого ж «опришка».
Фіякр помчав вперед під посвист рішучого «візника», з голови «упійманого» злетів каптурик і пахуче м'яке волосся залоскотало Маґдебуркові під носом. Дівчина не пручалася — вона від страху зімліла.
— Панно, отямтеся! — наказово промовив Юрась, відпустивши її на сидіння.
Він навпомацки поплескав по щоках, узявся за зап'ясток: живчик засвідчив здорове серцебиття.
Незворушний до жіночих зваб Юрась раптом відчув якесь надзвичайне піднесення.
«Отак би їхати кудись у подорож — і не спинятися...»
Спинитися довелося біля першого ж міського ліхтаря, бо незнайомка зненацька лупнула очима і почала кликати на допомогу.
— Тихіш, мила панно, спочатку познайомимося! Я не заподію вам лиха — я детектив Маґдебурко. Приватний...
— І ви не здасте мене в поліцію?
— Хіба там місце такій красуні? Куди вас відвезти?
— До бабці, на Замарстинів...
— Та ми й недалеко від'їхали. Чий дім?
— Гуляйгродських...
— Знаменита фамілія! Чого ж вам вдома не сидиться?
Марта зітхнула.
— Якщо не минеться пожадання небезпеки, раджу вам зайнятися по-справжньому нишпорством. Будете Пінкертоном у спідниці! Але як досягнете повноліття.
Юрась і не зчувся, що тримав дівчину за руки, як це буває на побаченні між закоханими, і вона не поспішала висмикувати пальчики в темних шовкових рукавичках.
— Пане Маґдебурку, — озвався аґент, — скільки ще мені стриміти на цім незручнім сідалі? Як ті візники втримуються і не сповзають?
— Одну хвилю! То яке наймення вам дали при хрещенні?
— Марта Марія...
Тієї ночі Маґдебурко майже не спав, заскочений таким несподіваним вислідом історії про «розбійниць».
Крутився, як тріска в ополонці, і Ґеньо Муркоцький, позбувшись прибраного імени Стасьо Крузенштарн після летунської «пригоди». Він лежав у переділі першої кляси потягу Відень-Львів і міркував, як його зустріне рідне місто, де він має перебути певний час. Утікав з нього жовтодзьобим гімназистиком, повертався сином-студентом голландця Степпера, а тепер прибуде заможним чоловіком. Чи згадає гімназійного приятеля Максиміліан Морґен?
Не спала Маґдуся в помешканні на вулиці Супінського, роздратована хропінням свого ледачого адвоката і раптовим зникненням Данила Ставського, що, певно, знову завіявся в Монте-Карло. Ще не час появитися біля неї такому вродливцю, як Ґеньо.
А старі леви позаплющували очі і бачили сни про людей.
І це ще не кінець історії. Оповідь триває...
Подяки
Авторка висловлює вдячність науковцям Лідії Сніцарчук і Костянтину Курилишину за допомогу у втіленні цього проекту.
