Підтягую зеленуватий жилет, що лежав під моїми ногами:
— Одягайте і пробуйте тепер повзком пробратися.
Допомагаю йому в тисняві застебнути та затягти лямки на боках. Не дуже вдало все виходить. Проте вже якось надягли його разом через голову. І тут мене смикає за ногу наш старший хірург — підполковник. Він люто висвердлює мене очима й злісно шипить:
— Не давай йому бронежилета! Забери назад!
Я, набравшись адреналінової хоробрості, роздратовано кричу прямо в очі:
— Як не дасте, то я свій зніму й віддам йому! Ви що? Він же інакше ніяк не добереться до наших артилеристів! Так хоч якась надія є!
Закінчивши спорядження майора, я перехрестив його спину й випустив блідого й мокрого з траншеї. Він швидко рухається повз люту смерть, яка своїми пазурами-уламками скрегоче по ґрунту й голосно виє в синьому небі снарядами, знову шукаючи живі душі.
Але я її не слухаю. У голові досі звучать щойно почуті підлі слова:
— Не давай йому бронежилета...
У час між наступами та обороною на перев’язки все частіше приходять нові бійці. На диво, у більше половини травмованих — небойова травма. Танкісти, артилеристи, слюсарі, водії й навіть волонтери травмуються переважно через нестачу необхідного інструментарію чи просто захисних тактичних окулярів, зміцнених робочих рукавиць або ж іншого так необхідного саме тут приладдя.
Завантажених машин приходить до десятка за день, а старий кран був лише один, і той швидко зламався. Тож максимально залучали солдатів, цивільних працівників ЗСУ, та й ми ніколи не цуралися ні праці, ні лопати. Деякі снаряди мали вагу понад 35 кілограмів. А довгі важкі ящики до реактивної системи залпового вогню «Град» моя спина пам’ятає і досі. Найчастіша робота — це, звісно, постійне копання ровів та бліндажів. Артилерія противника не спить. Отже, на новому місці перша справа — добре окопатись. Тож із побитими долонями й обдертими руками чи ногами звертаються до нас щодня. Ураховуючи постійний бруд та неймовірну спеку при такій праці, гнійні захворювання шкіри й кисті зустрічаються найчастіше.
Нерідко й опіки: то від гарячого відкритого двигуна, а то від розпеченого дула кулемета чи від страшної пожежі, коли спалахнув верх бліндажа при обстрілі. Часто бачили поранення — самостріли через порушення правил поводження з вогнепальною зброєю. Переважно несмертельні: кисті, передпліччя, стопи, інколи навіть подвійні поранення. Найважчий самостріл — кулеметом 7,62 у ліктьовий суглоб. Сталося це на БТРі при зніманні важкого кулемета. Водій ненавмисне взявся за курок. Його товариш у цей час просто лежав на броні й чистив свій АК-47. Пролунав голосний одиночний постріл. Рана сягала сорока сантиметрів. З такими нищівними роздробленнями кісток та пошкодженнями практично всіх важливих структур кінцівки на передовій, без лікарні поряд, без негайної евакуації напрошувалася лише ампутація вище ліктя. Проте, слава Богу, бійця допомогли вивезти в тил цивільні: незнайомі добрі дідусь із бабусею, які проїжджали неподалік на своєму пікапі, зуміли обхідними шляхами вчасно довезти його до Старобешева.
Кількість поранених і вбитих під час наступу та артобстрілу різко зростає. Усі автомобілі та можливі сили задіюються для надання допомоги й негайної евакуації в найближчу підконтрольну лікарню. Нерідко артилерія противника годинами не вмовкає. Можливості евакуювати тяжкопораненого на авто просто немає. Нерідко він так і помирає, не дочекавшись машини. Що вже говорити про гелікоптер — до нас не щодня доїжджали навіть машини з харчами.
Нещодавно в бою противник збив кілька наших гвинтокрилів. При падінні загинув практично весь екіпаж. Тепер авіаційний транспорт не допускають до подібних гарячих точок, як наша.
Уже досить давно не було в нашім краю хоч трохи хліба. Не те щоб без нього так вже й важко військовослужбовцю на передовій, проте наш український запашний хліб, та ще й з рідних місць — і більше сили додає і приємних мирних спогадів. Півмісяця їмо тільки старі галети й дешеві консерви. Ось привезли повну машину гнилої картоплі. Зіпсувалася в дорозі. Відразу й закопали в ямі. Харчувалися переважно тим, що волонтери привезуть. Хоч і не голодували, проте стрімко втрачали вагу й здоров’я через неякісне харчування, постійну спеку й бойовий стрес.
Одного зі знайомих бійців перев’язую практично щодня. Вогнепальне поранення передпліччя. Бравий танкіст, про яких часто пишуть. Приємний чоловік із Рівненщини. Постійно весело щось розповідає: то як живими вчора повернулись, то як ворожого танка підбили. Або ж просто, сумно — про загиблих побратимів. Худий — аж світиться. Загорілі до чорноти руки. Постійно ходить у майці й бронежилеті. Його форма згоріла при обстрілі, то вже й звик так ходити. Півроку тут, із самого початку. Знає всі основні битви. Його рани гояться добре. На здоров’я ніколи не скаржиться. Поводився завжди впевнено й від лікарні відмовлявся навідріз. Оце хлопці! Оце справжні захисники! А вдома чекають трійко малих дітей і молода дружина. Ось так одного вечора він був останнім пацієнтом у нашому тимчасовому пункті надання медичної допомоги — просто неба. Ми вже готувалися повечеряти, чим Бог послав. Одинадцять голодних душ хочуть їсти. А старші — ще й випити. На гасниці кипить наш бойовий чорний чайник. Вона зручна: удень практично не видна, диму не дає, тільки кадить прозорим газом. Лише смердить після неї гасом. Що не чай чи каша, то з гасовим присмаком. Та й за те спасибі. Бувало, ще як знайдемо та підсмажимо на ній сала з цибулею — вечеря буде ситніша. За сковорідку в нас була хороша алюмінієва тара з кришкою на завісках. Ця коробка — з-під снайперських набоїв. А інколи була ще й вівсяна крупа. Запарював її в старій консервній бляшанці. Якщо зовсім не було кип’ятку або ж якщо просто мені його не залишали, то ставив свою кашу на гарячу броню танка на сонці. Так і запарювалась хвилин за двадцять. Живемо!