Підходжу до бліндажа. Треба ж перевірити на всяк випадок.
— Якщо хтось є всередині — виходьте!
Тиша.
— Кидаю гранату!
Беру велику грудку землі й закидую досередини. Якщо там хтось є, то, напевно, зробить якийсь рух. Але — ні. Тихо.
Спускаюся всередину.
— «Пианист», что там?
— Все чисто!
— Хорошо, пошли дальше!
Нарешті доходимо до своїх. Стрільба припинилась. Наступ теж.
• Максим Музика, Андрій Пальваль, Сергій Потєхін «Савур-Могила. Військові щоденники»
24 серпня. Відхід
У вікіпедії пишуть про черговий штурм 24-го... Ні, не було його. Можливо, була група, якій накидали гранат із АГС (я писав про неї 23-го, але міг і помилитися). Але на штурм це все одно не тягне.
Я був на своїй позиції, коли підійшов Гордійчук. Він зупинився запитати, як справи. Почув стандартну відповідь, що все нормально, і завмер задумливо на кілька секунд, перш ніж рушити далі.
— «Сумраче», скажи мені, ти ж володієш інформацією? Як зараз із обстановкою? Що навколо нас? Ми дочекаємося допомоги?
Після цього «Сумрак» говорив хвилини три без зупину. У вільному перекладі приблизно наступне:
— Всі брешуть, ніхто нічого не робить. Обіцяють допомогу, йде колона, їх раз обстріляли із «Градів» — вони розвернулися і далі не йдуть. Всі тільки обіцяють по телефону. А я тут теж не можу піти. У мене 25 років у армії Я був в Афгані (американська місія). І тепер все кинути... Добре вам, добровольцям, вас нічого тут не тримає.
— Ну, нас тут нічого не тримає, але, тим не менше, ми тут з тобою стоїмо вже кілька днів.
— Так, тут стоїте... Відходити вам ще небезпечніше, тут хоч окопатися і захищатися можна.
Сперечатися з приводу «відходити небезпечніше» я не став. В голові промайнуло припущення, що, можливо, його самого в штабі не дуже люблять і підставили разом із добровольцями тут намогилі. Але лише думка... А ще я подумав, що йому, напевне, важко робити вибір: наплювавши на керівництво, відходити і рятувати людей чи стояти і триматися, прирікаючи себе та інших на загибель. Схоже, він вибрав шлях самурая.
Машина з пораненими поїхала, а через якийсь час я побачив два спалахи в районі Петровського — хвіст реактивного струменя, потім вибух. Тоді дійшов звук, пострілу і вибуху. Потім ще раз в іншому місці. Згодом прийшла звістка, що машина потрапила в засаду. Частина людей вбита — частина в полоні. У тому стані, в якому я був, мене новина майже не зворушила. Були тільки злість і досада. Навіщо вони поїхали тим самим шляхом... Але взагалі, смерть я вже сприймав як данину і сам дивувався своїй черствості тоді. А «Славута» лютував: «Іван був би живий, якби ви не сиділи тут, а пішли раніше, коли ще можна було».
Іван вижив, хоча його вважали загиблим. Місяць полону, побиттів і знущань. Він не розраховував вийти звідти живим. Після повернення з полону і лікування продовжив службу. Зараз демобілізований.
Настали сутінки, всі зібралися біля «Сумрака» перед штабом, щоб сповістити його про відхід. Це було схоже на бунт на кораблі.
У нашій групі було шість чоловік: у послідовності, як ми виходили: «Бродяга» — поводир , «Сокіл», «Шаман» (я), «Монах», «Лис» і «Запоріжжя» (солдат Кіровоградського БТрО). Ми вже затемна продерлись через лісок, який, кажуть, був нашпигований розтяжками і мінами. Пройшли пустир і залягли напочатку наступного лісу.
Того ж вечора пішла інша група з «Сумраком». Їх вів «Славута». Вони якимось відчайдушним ривком дійшли до Іловайська за кілька днів. Там вони об’єдналися з нашими військами і виходили з ними по коридору, де їх розстрілювали, як утирі. Там поранили в голову Гордійчука, вбили Володимира Бражника.
Ми блукали, петляючи, намагаючись не виявити себе, намагаючись догнати фронт, що відходив. Фронт рухався швидше, ніж ми. Води дуже не вистачало, пили з річок, коли проходили повз, набирали в пляшки і йшли далі, економлячи і сподіваючись дійти до наступної води, поки не вичерпаються сили. Їжі практично не було, але їсти особливо і не хотілося — ми почали входити в режим голодування ще на Савур-Могилі, на сухпайках. Під Кутейниковим ми нарвалися на засаду спецназу ВДВ РФ (вони самі сказали, не приховуючи). Потрапили несподівано, зненацька — вони могли спокійно перестріляти нас, ми навіть не встигли б відповісти. Були взяті в полон (хоча їхній головний, Алєксєй, сказав, що інші групи полонених не беруть: злі дуже через втрати). Тоді в полон потрапили всі, окрім «Лиса», він потрапив у полон пізніше, під Старобешевим. Я вночі втік з-під охорони і пробирався далі самостійно. Протягом всього шляху мені допомагали люди, котрих я зустрічав. В якийсь чудесний спосіб я пройшов околицями Старобешевого і не попався. За кілька днів я дістався до Волновахи. Звідти, з допомогою волонтерів, — в Харків. На цьому моя подорож була завершена. Їхав я в АТО на місяць, десь так і вийшло (відпустка плюс тиждень за свій рахунок). Через кілька днів після повернення вийшов на роботу. Решта хлопців із нашої групи, окрім «Лиса», була обміняна, продовжила службу, декотрі недавно демобілізувалися.