«Вкопують танки в землю. Подвійне кільце оточення. Щойно додзвонилися комбату «Дніпра» Юрі Березі. Жодної допомоги поки немає... Щойно взяли в полон сепаратистів — колишній «Беркут».
28 серпня 2014 року
• Роман Зіненко «Іловайський щоденник»
28 серпня 2014 року. Близько 22:00 транспорт вишикувався на виїзд з депо. Сюди ж підтяглася одна з БМП. Ми зайшли в якесь приміщення в будівлі адміністрації й продовжували чекати команди.
І от настала обумовлена 23:00. Як і раніше дотримувалася тиша. Минуло ще кілька годин, та ніяких нових команд чи висунення зі школи не було. Тривали переговори. Нам повідомили, що режим припинення вогню продовжили до ранку. Оскільки новини надходили зрідка й скупо, в нашому будинку бійці готувалися до будь-якого розвитку подій. На верхні поверхи та дах будівлі були виставлені спостерігачі, які періодично мінялися. У приміщенні, яке ми займали, панувала суцільна темрява. Бійці між собою розмовляли пошепки, щоб не створювати зайвого шуму та не заважати тим бійцям, які відпочивали чи чергували зовні. Якщо хтось занадто підвищував голос, то йому робили зауваження й погрожували відправити надто голосистого співрозмовника на дах замінити спостерігача.
Надворі почав злегка накрапати дощ, і разом з темрявою на зміну літній спеці прийшов нічний холод. Я так промерз, що вирішив пройтися до «халка» й одягнути дощовик. Тоді я чомусь був впевнений, що відсутність стрільби є результатом домовленостей на вищому рівні, а отже, мені ніщо не може загрожувати. Навряд чи через бажання підстрелити одного бійця, хтось наважиться на зрив домовленостей, які, судячи з тиші, неухильно дотримувалися. Тоді я подумав про те, що якось аж занадто дисципліновано та організовано поводяться маргінали-алкоголіки-наркомани, які, судячи з розповсюдженої думки, складають кістяк «ополченців» ДНР. І як же це вдається їх командирам так жорстко контролювати наркоманів, що після оголошеного режиму тиші ніхто з них не зробив жодного пострілу? Я знову повернувся в приміщення й приліг відпочити перед майбутньою поїздкою.
• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»
28 серпня 2014 року. Ззовні постійно надходить інформація з новин. Родичі, близькі та друзі розповідають, що по телевізору — жахіття. Всюди росіяни. Ми оточені. Запитаються, як ми взагалі тут тримаємось?
Їжі з водою не бракує. «Зугрес» варить відмінні супи та борщі. Сухпайків вистачає. Боєприпасів удосталь. Коли заїжджали на цю станцію, то притягнули кілька десятків ящиків з патронами і гранатами. А підвали тут такі великі, що спокійно укриється весь батальйон. Переживати немає чого.
Єдине, за чим жалкую, так це за гранатометом і фортепіано. Немає ні одного, ні другого. Без них як без рук зараз сиджу. Щоденник трохи рятує. За найменшої можливості сідаю за писанину.
«Укропы, мы вас всех убьем! Всех до единого! Сдавайтесь, укропы!»
«Пошли на***!»
«Всех перережем».
«Мертвий різати не вміє».
Ніхто вже не сумнівається, що наші рації прослуховують. Це ще було зрозуміло після першого штурму. Тоді втратили декілька радіостанцій. А сьогодні маємо цьому підтвердження. Не тільки прослуховують, а й можуть виходити на зв’язок. Спочатку трохи дивно слухати в радіоефірі ворожий голос. Але поступово це перетворилось у розвагу.
«Мало мы вас настреляли? Хотите еще?»
«Мая твая не понимает! Нихт ферштейн!»
«Сраные фашисты!»
Не знаю, чи дає це якийсь результат там, у ворога. Але нам це підіймає настрій. І бойовий дух.
• Віктор Чернієнко «Щоденник військового лікаря»
Жага свободи і життя
Разом з іншою групою ніби й спокійніше. Потроху з’являється впевненість. Рухаємося досить швидко. Постріли САУ залишаються позаду й тільки інколи долітає відлуння. Привалу на відпочинок не робили вже майже три години. Рух максимально тихий. По черзі змінюємося спереду. Усі населені пункти обходимо стороною. Голод неймовірно паморочить голову й ослаблює волю. У шлунку млосно тягне, аж до болі у сонячному сплетінні. У роті пересохло. Починається третя доба повністю без води при постійній спеці й навантаженні.
Ніч дуже тиха. Небо рясно всипане зорями — як засіяне. Хоч трохи відчувається нічна свіжість після запиленого дня. Співає невідома пташина. Часом думаєш, що тут панує порядок і мир. З’являються приємні запахи рослин, які намагаються ввібрати майже невідчутну нічну вологу. Тільки наш тривожний крок та глибоке дихання порушує тишу бідної природи Донбасу.
Привал. Розуміємо, що витримаємо ще максимум пів- ночі. Перше завдання для нас — знайти питну воду. Деякі солдати підказали, що можна пити свою сечу. Що ж, гидко звучить, але спрага несамовито зводить із розуму.