Палюче серпневе сонце починало припікати. Зовнішніх бічних дверей у «халка» не було, але були внутрішні броньовані, які довелося зачинити, бо при русі колона здіймала густу хмару куряви. Я увімкнув кондиціонер, щоб не засмажитися від спеки.
Треба згадати ще про одну особливість «халка». У нього не відкривалися праві передні пасажирські двері. Віднедавна почав заїдати дверний замок. Тому ми внесли деякі конструктивні зміни. Переднє пасажирське сидіння розвернули спинкою до торпеди, і Ден завжди їздив спиною вперед. Іноді розвертався впівоберта, щоб спостерігати за тим, що відбувається попереду. Таке розміщення було зручне тим, що Дену, при необхідності, можна було швидко вистрибнути з «халка» через постійно відкриті бічні двері.
Через деякий час побачили в «зеленці» праворуч від дороги бойові машини й військовий транспорт. Номери на транспорті були закриті, а на бойових машинах зафарбовані. Не пригадую вже, що з себе представляли розпізнавальні знаки на цих машинах, але скажу, що раніше подібного маркування ніколи не зустрічав. Тут же знаходилися військові у формі без будь-яких розпізнавальних знаків. Форма виглядала якось безлико. На ній були відсутні кокарди, строкаті шеврони та яскраві георгіївські стрічки, якими любили себе прикрашати «ополченці». Лише на деяких солдатах були білі стрічки на рукавах. Майже всі справляли враження солдатів-строковиків, оскільки виглядали дуже молодо.
Деякі з них були в окопах, хтось сидів на ящиках від боєкомплекту біля бронемашин, хтось стояв осторонь й спостерігав за нашою колоною, що проходила повз, деякі з острахом спостерігали за просуванням нашої колони з окопів, направивши на нас зброю. Я не надто звертав увагу на дрібні деталі й реакцію цих військових, бо основна моя увага була прикута до автомобіля, що рухався попереду. Хлопці, які перебували в якості моїх пасажирів, мали можливість краще роздивитися перший підрозділ, що був одним з багатьох, які замкнули кільце навколо нашого угруповання під Іловайськом. Хтось звернув увагу на однотипність монголоїдних облич, хтось навіть встиг привітати «факом» у відповідь проводжаючих нас таким же чином «безликих» солдатів, хтось побачив порожні ящики від мінометних снарядів, що валялися навколо окопів та техніки росіян. Деякі припускали, що це була одна з мінометних батарей, які обстрілювали Агрономічне. Наступні свідчення наших бійців, яким довелося спілкуватися з «зеленими чоловічками», підтвердили факт присутності в Україні техніки, озброєння, солдатів та офіцерів армії Російської Федерації.
Нам здавалося незвичним, що колона просувається таким екзотичним маршрутом. Можливо, таким чином ми оминали деякі укріплення росіян, що розташовувалися на головних дорогах та в невеличких населених пунктах, які ми залишали осторонь від себе. Хоч би що там було, а існувала впевненість, що ті, хто рухається в голові колони, знають кінцевий пункт призначення... Написав останню фразу, і як струмом вдарило. Спіймав себе на думці, що використав назву однойменного фільму з моторошним сюжетом. Утім, подальша розповідь буде не менш трагічною.
Настрій був відносно оптимістичним. Перше кільце пройшли безперешкодно. У полях теж ніяких перешкод не зустріли. Нарешті виїхали з полів на ґрунтову дорогу й поїхали нею у напрямку якогось селища, дахи будинків якого виднілися попереду по ходу руху. При в’їзді в селище не було ніякого дорожнього знака, й тому незрозуміло було, що це за населений пункт. Значно пізніше я дізнався, що селище називалося Чумаки. Тут знову стали проявлятися ознаки цивілізації у вигляді асфальтованого покриття. Рух полями трохи напружував мене як водія. Гострі уламки соняшників, що стирчали з землі, могли пробити колесо, але рятувало те, що «халк» був броньованим мікроавтобусом. Окрім власної ваги в дві тонни, він ще ніс на собі таку ж вагу броні, не рахуючи пасажирів. У нього завбачливо була встановлена вантажна гума на колесах, що дозволяла безперешкодно проскакувати невеликі вибоїни на дорогах. Я знав, що колеса міцні, та все ж хвилювався. Тоді пробите колесо було б дуже недоречним. Тим паче, що запасного колеса в наявності не було.