— Ха! Ми ж на війні. Закони тут не діють. Та й ти зараз не в дорогому костюмчику.
— Я знаю, що не куриш. Просто вигляд у тебе паскудний.
— Бо я не в костюмі.
— Хлопці! А ви слухали взагалі пісню «Paranoid» гурту «Black Sabbath»?
— Що? «Варг», що ти мелеш?
— Ну як? Ви що, справді не чули? Ви взагалі слухаєте музику? Це ж легенда металу. Озі Озборн у них соліст.
— Ты опять за свой металл?
— Нам тут і без твого металу вистачає.
— Тобто? Ви обстріл маєте на увазі? Для чого зайві хвилювання? Під таку музику можна й помирати. Класно звучить, до речі. Вмерти від металу під метал. Треба запам’ятати. Чудово! Просто прекрасно!
Може, треба було з ними поїхати? Але ні. «Камаз» би не зрозумів...
А далі все просто. У «Бугровій» машині їде «Бугор», «Апостол» і «Зугрес». У «Мангустовій» — «Мангуст», «Аксель» і «Дмитро». Ще є машина «М’ясника», але вони зараз геть кудись пропали. Ще з ночі. Сподіваюсь, скоро зустрінемось.
Лежу в кузові. Ногам тепло. У роті приємний смак шоколаду. Дивлюсь на небо. Усе було б прекрасно, як би не звуки. «Градами» накривають усю територію станції. Дим піднімається вище над будівлями.
Машина за машиною. Автобус за автобусом. Більше ніж сотня машин. Колона майже вся проїхала. «Камаз» стоїть на дорозі і питає про сигарети.
Нарешті вояки зупиняються і дають йому півпачки. Урятували наш розрахунок від нікотинової загибелі.
Майже всі гілки на деревах трусяться. Земля двигтить під ногами.
— Все! Едем!
Колона розтягнулася на декілька кілометрів.
— Звідки стільки люду?
— Та це вони всіх зібрали просто в купу.
Втомлена армада. Після стількох тижнів — відступаємо. Завдання не виконане. У душу хтось наклав величезну смердючу купу. Така купа є у більшості з тут присутніх. Убиті друзі. Знищена техніка. Втрачена зброя.
Літак летить? Невже таки пустили на нас авіацію? Та ні. Це знову артилерія. Влучає у лісосмугу. Величезна стіна диму піднімається догори. Високо над деревами. Уже таке бачив. Коли школу декілька днів тому обстріляли.
— Що це? Як думаєш?
— Та «Град», напевно. Або «Ураган». Снарядів п’ять-шість за раз упало.
— Ще б на триста метрів ближче, і в нас би влучило.
— Та не влучить. Якби вони хотіли, то давно вже попали. Граються з нами.
— Щось тут не те...
— Отож!
Колона зупинилася. Не вилажу з кузова. Не хочу потім на ходу застрибувати. За такого поспіху можуть і покинути.
Декілька мін падають поряд із колоною. Орієнтація у просторі зникла. Біжу, як п’яниця. Падаю. Перекочуюсь. Не можу стати на ноги.
Хаотичний забіг веде в якесь подвір’я. Пощастило, що тут ще й підвал є. Але він не вмістить наплив натовпу. Комусь доведеться зустрітися віч-на-віч з небезпекою.
Вибух! У нас летять осколки. Вибух! Осколки! Вибух! Уже не розумію, живий я чи мене розчавили тут.
— Покинуть зону обстрела! Быстро! Быстро! Быстро!
Командує «ВДВ». Командир роти охорони.
Обстріл на якусь мить вщухає. Появилося «вікно» для втечі. Весь підвал бурхливим потоком рветься до машин. Це схоже на забіг. Смертельний забіг. Відштовхують одне одного. Шпортаються. Падають. Нікого не підіймають. Головне — донести свою задницю в машину. Перед лицем смерті людина часто стає закінченим егоїстом.
— Давайте, мои маленькие ублюдки! Быстро запрыгивайте! Мы должны, б***ь, догнать наших!
«Камаз» біжить. Командує й одночасно докурює сигарету. Цезар! Якщо б була необхідність стріляти, то він ще й стріляв би. Унікальна людина цей «Камаз».
Вітер, виснаження, жага вирватись звідси — усе це настільки переповнює мене зараз, що ладен вистрибнути на небо.
— «Піаніст»! Як вирвемось, то я тобі поставлю стільки піц, скільки зможеш з’їсти!
— Тоді з мене баня!
— Домовились!
Швидкість дуже велика. Двигун так напружено гарчить, що зараз вистрибне з машини й побіжить сам. Вантажівку струшує в різні боки.
Дивний свист. Що це таке? На двигун не схоже. Може, щось у машині зламалось? А може...
— «Амбал»! Кулі свистять чи що? Це стріляють?
— Стріляють! Ще й як!
Значить «Камаз» мав рацію. Завжди. Не дадуть нам по-хорошому виїхати.
«Амбал» швидко бере автомат. Стріляє по соняшниковому полю.
— «Піаніст»! Чого ти сидиш?! Дай мені ще магазин!
Мене й досі не відпускає те, що ми опинились у такому лайні. А залишалось не так багато для щастя... Беру магазин і подаю «Амбалу». Вистрілює його за декілька секунд. Поливає кулями. Поливає ці довбані соняшники. Так-так. Там бігають вороги. Як польові миші. Підступні боягузи! Підлота одна! Що зі мною коїться? Чому не можу взяти себе в руки?