ЄВГЕН РЄПІН («ГЕРКУЛЕС») (18.08.1994 — 20.03.2015).
81 ОАЕМБр
Під час бойового завдання під донецьким Опитним, прикриваючи пораненого побратима, «Геркулес» упав біля командира «Адама» — ворожий кулемет із декількох метрів поцілив у шию. «Адама» ж скосила автоматна черга. Вони обоє їхали рятувати хлопців, які потрапили в засідку. Але ворог аж надто ретельно підготувався і був готовий зустріти підмогу українців.
...Женя стояв на обороні Водяного, що під самим Донецьком. Потім деякий час був у Донецькому аеропорту. Матері не розповідав: із братом двоюрідним ділився більше. А з матір’ю йому завжди було весело, іноді він так сміявся, що вона трохи лякалася, як йому насправді: чи весело дійсно чи то сміх такий від страху.
— Женя, ти що закурив? — почула мати синів тяжкий і незвичний вдих.
— Ма, а ти звідки знаєш? — здивувався Женя і аж закашлявся від несподіваного питання.
— Та я синку, чую ж, як ти дихаєш. Нащо тобі то?
— Та, мамо, мені легко кинути; як почав легко — так і кину, — спокійно відповідав Женя, але мати підозрювала, що чогось син не каже, бо не так просто затятому спортсменові отак раптом взяти й закурити.
— Як там, сину? Скажи правду!
— Ой, мам, дали мені в помічники кулеметника такого маленького хлопчика, що мені його шкода, — підсміювався Женя. — То я того кулемета сам ношу. Мене, мамо, наймолодшого, поставили старшим у розвідроті, уявляєш?
— Ну не даремно позивний у тебе «Геркулес».
— Мам, ти не представляєш, — хвалився Женя. —
Я в 20 років уже камандір, представляєш?
— Камандір...
Тетяна Василівна продовжувала слухати Женині враження і захват, а сама пригадувала той день, як Женя їхав на війну, як одягав форму і як того дня до них у гості приїхала сестра її й подруга з чоловіком.
— І я йому, високому такому, от сюди, навіть не до шиї, так впала на груди йому... я так тримала ту форму, так тримала... Я тоді зламала три нігті, так не могла його відпустить. І рідні мені ще кажуть: «Боже, що ж ти його так тяжко відпускаєш? Не можна так дитину тяжко відпускать». А я не могла інакше. І дивилася, знаєте, як в останній раз. А він мені: «Мам, да шо ти... я вернусь». Шуткував завжди: «Ма, я вернусь: трохи послужу, і вернуся». Але потім він подзвонив до свого брата, мого племінника, і казав: «Ти знаєш, тут так страшно...» Та ясне діло, що він міг у двадцять років там ще побачити? Такий молодий... І я так сумую за тією його молодістю, але я ним і горджуся, що він цілеспрямовано йшов туди й справді був вихований в такому дусі, що найбільше любив Україну. Як в тій пісні — «На могилі моїй посадіть молоду яворину»... чогось вона мені так про нього нагадує. А він мені казав завжди: «Мам, не плач, бо не буду дзвонити тобі». А я не можу стримати сліз... і він: «Мам, я не можу дзвонить, якщо ти плачеш, чуєш?».
Женя встиг набрати маму восьмого березня 2015-го, привітав її зі святом і вибачився, що найближчі кілька днів не матиме зв’язку.
СЕРГІЙ МИХАЙЛОВ (22.04.1977 — 20.03.2015). 80 ОАЕМБр
— Сергій, — скрикнула жінка й підбігла до телефону, який лежав на серванті.
Але то був не Сергій.
— Оля... — жінка впізнала трохи захриплий голос чоловікового побратима, лиш не могла згадати ні імені його, ні позивного.
— Я слухаю тебе, щось сталося?
— Сергія більше з нами нема... — глухий, ніби з труби чи підземелля, голос побратима, чиє ім’я вона так і не згадала, ніби завдав удару. Ольга впала на велике Сергієве крісло, не випустивши телефону й навіть не відставивши його від вуха.
— Як?.. — після довжелезної паузи Оля судомно схлипнула. — Я ж сьогодні ввечері ще з ним розмовляла, от кілька годин тому.
— Олю, я коло нього, тут... у Денежниковому. Він дійсно заступав на пост. У нього... не витримало його серце, Олю. Він помер на посту. Інфаркт.
— Ні, я вам не вірю, — холодно й твердо відрізала Ольга й кинула слухавку.
— Мам, хто то? — до Ольги підійшов її молодший.
— Юрчику...