Близько 15 осіб, озброєних автоматами та гранатометами, намагалися перебратися на контрольовану Україною територію по зруйнованому мосту через Сіверський Донець (по якому проходить лінія розмежування вогню), однак були відкинуті вогнем українських військових.
Як повідомляє пресцентр АТО, у ніч із 17 на 18 березняпротивник 11 разів хаотично застосував стрілецьку зброю проти наших військових.
У лісосмузі вздовж дороги з Горлівки до Вуглегорська бойовики «ДНР» сховали до 10 установок «Град».
Про це повідомив заступник командувача АТО полковник Валентин Федичев, цитує його пресслужба Донецької ОДА в Твіттер.
За його словами, між Амвросіївкою і Куйбишевим в зелених насадженнях зосереджено близько 15 самохідних артилерійських установок і до 30 вантажівок з боєприпасами з Росії.
Окрім того, як зазначив Федичев, вночі 16 березня на станцію Дебальцеве прибуло 2 військових ешелона (40 вагонів) з бойовиками та бронетехнікою.
19 березня 2015 року
Зведення новин
У ніч із 18 на 19 березнябойовики 17 разів відкривали вогонь по підрозділах українських військових, повідомляє пресцентр АТО.
Найбільша активність ворога — на Донецькому напрямку.
Остання доба в зоні проведення антитерористичної операції минула без втрат, 1 воїн отримав поранення.
Про це сказав речник АТО полковник Андрій Лисенко.
20 березня 2015 року
Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»
МАКСИМ РИДЗАНИЧ («АДАМ»). (28.12.1977 — 20.03.2015). 81 ОАЕМБр
Командир взводу снайперів «Адам» пережив свого друга й побратима «Фотографа» на три тижні: старшина Максим Ридзанич загинув 20 березня біля села Опитне, під самим Донецьким аеропортом. Українські військовики потрапили в засідку ворожої ДРГ, і Максим із побратимами побіг на допомогу. Він ледь встиг наблизитися до посадки, як його прошила автоматна черга й куля залетіла під бронежилет. Він загинув разом із ще зовсім молодим хлопчиськом «Геркулесом» — Євгеном Рєпіним.
Додому Максим приїздив двічі: першого разу — на день народження старшого сина, зробив йому сюрприз у грудні 14-го. І тоді він сказав, що має повертатися й тримати оборону, щоб його «діти могли жили тут спокійно й ходити до школи, а під Києвом не було російського війська». Тому повернувся. А вдруге Максим приїхав хоронити свого друга Володю Гнатюка на початку березня.
— Він змінився і зовнішньо, і психологічно: в очах — пустка, перед тобою ніби не кохана людина, а абсолютно чужий чоловік. Ми дивилися одне на одного й просто мовчали, ми не могли підібрати слів. А до того я сильно нервувала, бо він майже тиждень не виходив на зв’язок. І лише Красота набрав мене й сказав: «Іра, не хвилюйся, з Максимом все добре. Коли він повернеться, то все тобі пояснить і ти все зрозумієш». Так і вийшло.
Максим був у Києві тоді три дні й останнього дня вони з друзями та сім’ями зібралися в улюбленому закладі Максима. Мовчазний «Адам» почав поволі оговтуватися від втрати друга. Він розповідав про аеропорт, про вихід його групи в січні.
— Він говорив, як на пожежному депо їх залишилося семеро, як вони бачили, коли здавалися в полон, — пригадувала Ірина. — Група Максима виходила в ніч з 23-го на 24-те, у повному оточенні, і сепаратисти чітко знали про це, але не знали кількості. А їх було семеро... усього семеро: п’ятеро з групи Максима й двоє кулеметників з іншої групи. Вони вже знали, що Кузьміних у полоні, і можете уявити стан хлопців у лігві найманців. Але Максим усе чітко продумав, як їм бути. Зв’язку не було, і про них згадали лише 23—го числа, дякуючи тодішнім командувачам Віталію Баранову та Володимирові Красоті: вони на свій страх і ризик прийняли рішення відправити туди зв’язкового. Максим не знав його, і він саме з хлопцями почав вихід уночі, уже добре прорахований: тоді трапився такий казус, що того зв’язкового сприйняли спершу за сепаратиста, і допоки комбат не вийшов на зв’язок, Максим був на грані, щоб стріляти. А перед виходом була така мить, що вони зрозуміли: уже все — бк, вода і їжа практично вичерпалися. Максим став розпитувати хлопців, чи вони не бояться померти. Хлопці на адреналіні, звісно... але страх був у кожного. І коли, нарешті, вони дійшли серйозної розмови, то домовилися, що лишають на собі по одній гранаті, і якщо підходять російські військові, то вони якомога ближче їх підпускають і підриваються разом із ними. Вони змогли замінувати периметр вежі й фактично чекали. І для мене було страшним оце розуміння, що його уже в той час могло біля мене не бути. Я тоді сказала до себе: «Ну, все — вже гіршого бути не може». Перша ротація — складна й напружена в ДАПі, друга — коли під завалами залишилося стільки наших хлопців... я думала, що це все Бог його, мабуть, береже, і з ним уже нічого не трапиться. Я для себе й усім навколо сказала: жодного слова, жодної думки про те, що він може не повернутися. Коли він йшов на полігон і вже мав їхати, я йому кажу: «Повертайся живим і неушкодженим», на що він відповів: «Як я можу не повернутися? У нас троє дітей!!!»