Харукі МУРАКАМІ
ХРОНІКА ЗАВОДНОГО ПТАХА
Роман
Частина перша
«СОРОКА-ЗЛОДІЙКА»
Червень — липень 1984 р.
1
Заводний птах у вівторок
Шість пальців і четверо грудей
Коли задзвонив телефон, я варив на кухні спагеті, насвистуючи увертюру із «Сороки-злодійки» Россіні, що лилася з радіоприймача. Як на мене, така музика якнайкраще підходить для приготування спагеті.
Я завагався: чи не пропустити дзвінок повз вуха? Тим паче що спагеті ось-ось мали зваритися, а Клаудіо Аббадо саме тоді намагався підвести Лондонський симфонічний оркестр до музичного апогею. Однак я таки здався: зменшив вогонь на плиті, зайшов у вітальню й підняв слухавку. Бо згадав, що, може, хтось із знайомих запропонує нову роботу.
— Приділіть мені десять хвилин, — раптом сказала жінка у слухавці. Я добре запам’ятовую людські голоси, але цього я собі не пригадував.
— Вибачте, а кому ви дзвоните? — ввічливо поцікавився я.
— Вам, звичайно. Приділіть мені лише десять хвилин, і ми зможемо порозумітися, — відповіла жінка. Її голос звучав низько й м’яко, але невиразно.
— Порозумітися?
— Зрозуміти настрій одне одного.
Я витягнув шию і крізь двері зиркнув у кухню — з каструлі підіймалася біла пара, а Аббадо не переставав диригувати «Сорокою-злодійкою».
— Пробачте, але я зараз варю спагеті. То чи не могли б ви передзвонити пізніше?
— Спагеті? — здивувалася жінка. — Ви варите спагеті вранці о пів на одинадцяту?
— А яке вам до того діло? — сказав я роздратовано. — Я сам вирішую, коли й що мені їсти.
— Ваша правда, — відповіла вона сухим, байдужим голосом. Дивна річ — як різко змінився тембр її голосу при найменшій зміні настрою. — Ну гаразд, я подзвоню пізніше.
— Постривайте! — поспішив я сказати. — Якщо ви задумали якусь хитрість, аби щось рекламувати, то дарма дзвоните до мене. Я — безробітний і нічого не купую.
— Не турбуйтесь. Я знаю.
— Знаєте? Що знаєте?
— Знаю, що ви безробітні. Це мені відомо. Отож негайно йдіть і доварюйте свої дорогоцінні спагеті.
— Слухайте, чого ви, власне… — Зв’язок на цьому обірвався. Надто раптово.
Якийсь час, завмерши на місці, я розгублено дивився на слухавку в руці, аж поки не згадав про спагеті. Вернувшись на кухню, я вимкнув газ і пересипав вміст каструлі в бамбуковий кошичок. Через цей дзвінок спагеті трохи розварилися, але не настільки, щоб від цього впадати у відчай.
«Порозумітися? — думав я, уминаючи спагеті. — Зрозуміти настрій одне одного за десять хвилин?» Я не міг збагнути, що вона збиралася сказати. Може, це просто хтось пожартував? Або випробовував новий трюк, щоб нав’язати свій товар? Так чи інакше, це мене не обходить.
Повернувшись у вітальню, я вмостився на дивані й, читаючи книжку з бібліотеки та раз у раз поглядаючи на телефон, занепокоївся: «Про що можна порозумітися за десять хвилин?» Власне, що можна дізнатися людям одне про одного за десять хвилин? Якщо добре подумати, то виходить, що жінка від самого початку начебто була впевнена, що їй вистачить десяти хвилин. Ніби дев’ять хвилин було замало, а одинадцять — забагато. Так поводилася, немов варила спагеті.
Від таких роздумів мені розхотілося читати і я вирішив випрасувати сорочку. Завжди так роблю, коли в голові розгардіяш. За давньою звичкою. Процес прасування сорочки ділю на дванадцять етапів. Починаю від зовнішньої сторони комірця (1) й закінчую манжетою лівого рукава (12). Прасую в певному порядку, відраховуючи номер кожної операції. Бо інакше нічого путнього не вийде.
Випрасувавши три сорочки і впевнившись, що не залишилося складок, я повісив їх на плічка. А коли вимкнув праску й заховав її разом з прасувальною дошкою у шафу, то відчув, начебто в голові трохи проясніло.
Та як тільки я подався на кухню, щоб випити води, телефон знову задзвонив. Я трохи завагався, але все-таки вирішив узяти слухавку. Подумав: якщо подзвонить та сама жінка, скажу, що прасую, і поставлю на цьому крапку.
Однак цього разу дзвонила Куміко. Стрілки годинника показували половину дванадцятої.
— Як маєшся?
— Чудово.
— Що робиш?
— Щойно закінчив прасувати.
— Щось сталося? — В її голосі вчувалося легке напруження. Вона добре знала, що я беруся до прасування, коли в мене щось негаразд.
— Нічого. Просто сорочки випрасував. — Я сів на стілець і переклав слухавку з лівої руки в праву. — А чого ти дзвониш?
— Ти вірші вмієш писати?
— Вірші? — здивовано перепитав я. Вірші? Які там ще вірші?