— Ну як, нас не видко? — одними губами прошепотіла Аравіса.
— Га… гадаю, ні, — ледь чутно відповіла Лазараліна. От тільки мої нерви…
І тут по спині в обох поповзли мурашки: хтось відчиняв двері. Далі з’явилося світло. Аравіса не могла цілком сховатися, її голова стирчала збоку і дівчина все бачила.
Спершу назадгузь увійшли два раби (німі і глухі, слушно припустила Аравіса, бо лише такі могли прислуговувати на таємних радах). Вони внесли свічі і стали обабіч дивану, витягнувшись у струнку. для Аравіси усе складалося добре: зауважити її тепер стало важче, бо раб заступив її. А дівчина, натомість, через просвіт між його каблуками могла спостерігати за всім, що відбувалося у кімнаті. Потому у дверях з’явився літній гладкий пан із якоюсь чудернацькою шапкою на голові. Аравіса відразу упізнала Тісрока. Він із голови до ніг був обвішаний дорогоцінним камінням. Найменша з прикрас коштувала, мабуть, більше, аніж одіж та зброя усіх нарнійських вельмож. Шати цього присадкуватого опецька рясніли розмаїтими шлярками, фалдами, мереживами, ґудзиками. китицями і талісманами. Аравіса подумала, що нарнійська мода, зокрема чоловіча, їй подобається набагато більше. За ним до кімнати увійшов високий молодий чоловік У тюрбані, прикрашеному діямантами та павиним пір’ям. Збоку на поясі у нього висів ятаган, оздоблений слоновою кісткою. Молодик був дуже збуджений: його очі налились люттю і грізно поблискували у світлі свічок. Останнім зайшов старий висохлий горбань. Аравіса здригнулась, бо упізнала у ньому великого візира, свого нареченого, самого Агошту-тархана.
Усі троє зайшли до кімнати і двері зачинилися. Тісрок, задоволено крекнувши, опустився на диван. Молодик став перед ним на коліна, а великий візир спершу приклякнув, тоді опустився на лікті і розпластався долілиць, із носом запорпавшись у килим.
Розділ 8. У палаці Тісрока
— О мій батьку, о світло очей моїх, — похмуро пробурмотів молодик, але тон, яким він проказав ці слова, свідчив, що Тісрок зовсім не був світлом його очей. — Живи вічно, о божественний, але ти вразив мене у саме серце. Якби ще на світанку, коли тільки виявилося, що корабель тих проклятущих варварів зник із пристані, ти дав мені найпрудкішу галеру, я напевно наздогнав би їх. Але ти переконав мене спершу перевірити, чи не подалися вони шукати ліпше місце для стоянки. Втрачено цілий день. А вони все далі… далі від моїх рук! Та брехуха, та… — і тут з його уст посипалася низка образливих слів, але ми їх не повторюватимемо. Звісно, молодик цей мав ім’я Рабадаш, а брехухою називав королеву Сюзан із Нарнії.
— Вгамуйся, о мій сину, — відказав Тісрок. — Від’їзд гостей зранив твоє серце, а зцілить його розважливість.
— Та ні ж бо, ні! Я хочу здобути її! — вигукнув принц. Я повинен її здобути. Я умру, якщо не здобуду її… цю брехуху, гордячку, цю невдячну зарозумілу кралю! Я згубив апетит і сон, бо весь світ затьмарила її краса. Я мушу наздогнати королеву варварів.
— Як сказав поет, — втрутився великий візир, піднімаючи з килима вимащене пилюкою обличчя, — юначу пристрасть вгамує мудрість старости.
Проте це зауваження ще більше розлютило принца:
— Собако, — скрикнув він, копнувши візира, — не смій повчати мене примовками! Цілий день я мусив вислуховувати всякі приповідки — маю їх доста!
Гадаю, що Аравіса анітрішки не пожаліла візира.
Тісрок, здавалося, на якусь хвилю поринув у задуму. Нарешті він спостеріг рух носака Рабадаша і незворушно проказав:
— Сину мій, зупинися. Не чини наруги над вельмишановним мудрим візирем. Діямант цінний навіть у купі сміття, а старість і досвід у найостаннішому із наших підданих. Тому вгамуйся і розкажи нам, чого ти хочеш.
— Я хочу, о мій батьку, — сказав Рабадаш, щоб ти негайно зібрав своє непереможне військо і вторгся у трикляту землю Нарнії, щоб спустошив її вогнем та мечем і прилучив її до своєї неозорої імперії, щоб скарав Верховного Короля і пролив кров його брата і сестри усіх, крім королеви Сюзан. Я хочу взяти її за жінку. Але спершу доведеться добряче її провчити.
— Зрозумій, о мій сину, — відповів Тісрок, — що одних слів замало, аби я міг розпочати війну супроти Нарнії.
— Якби ти не був моїм батьком, о вічний Тісроку, скрегочучи зубами, процідив принц, — Я вирішив би, що це слова боягуза.
— А якби ти не був моїм сином, о запальний Рабадаше, — відповів Тісрок, — то після того, що ти наважився сказати, я не дав би за твоє життя і ламаного шеляга.
Тісрок промовив ті страшні слова так, наче йому була зовсім байдужа доля рідного сина. В Аравіси аж кров застигла у жилах.